Зламаний принц

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Коли я приїжджаю до пекарні о другій годині дня, там тихо.  Я прийшла б раніше, але Люсі була зайнята.  Мені хочеться, щоб вона накричала на мене, раз і назавжди покінчивши з цим, а потім дала мені фартух і поставила за прилавок.
Істон хотів знову піти зі мною, скаржачись, що дві години нічого не їв.  Довелося трохи вмовляти його, і він погодився почекати у машині.
– Люсі тут?  - Запитую я баристу, що стоїть за касою.
Я раніше не бачила тут цього високого, нескладного хлопчика, і в мене з'являється погане передчуття, що він моя заміна.
– Люсі!  – кричить він через плече.  – Тебе якась дівчина питає.
З бокових дверей показується голова Люсі.
– Хто?
Хлопець показує на мене великим пальцем.
Побачивши мене, вона одразу похмурішає.
- Це ти, Елло.  Дай мені хвилинку.  Присядь поки геть там.
Мабуть, мене звільнили.
Хлопчисько за касою кидає на мене співчутливий погляд і повертається до відвідувача.  Я сідаю за вільний столик і чекаю на Люсі.
Чекати доводиться недовго.  Через хвилину вона виходить із підсобного приміщення, тримаючи в руках два кухлі з кавою.  Одну Люсі ставить переді мною, з другої відпиває сама і сідає.
- Два тижні тому сюди приїжджав Рід Ройал, шукав тебе.  Наступного дня твій опікун, Каллум, подзвонив мені і сказав, що ти сильно захворіла і не з'явишся на роботі.  Проходить ще трохи часу, і ось ти тут, виглядаєш цілком здоровою, хоча трохи схудла.  - Вона нахиляється вперед.  - Елло, тобі потрібна допомога?
– Ні.  Вибачте мені, Люсі.  Я мала зателефонувати, але все одно не змогла б прийти на роботу.
Мені важко брехати їй.  Люсі - прекрасна жінка, до того ж мені дуже подобається працювати.  Про це я й говорю.
- Мені тут дуже подобається, і я розумію, що ви ризикнули, коли найняли мене.
Люсі підтискає губи і робить ковток зі свого гуртка.  Постукавши по ній пальцями, вона каже:
– Мені була потрібна допомога, і коли ти перестала з'являтися, а я не змогла зв'язатися з тобою, мені довелося рухатися далі.  Ти ж розумієш, так?
Я ківаю, бо розумію.  Нічого не поробиш.
– Вибачте мені, – повторюю я.
– Мені також дуже шкода, що все так вийшло.  - Її рука зникає в кишені забрудненого мукою фартуха.  - Ось, візьми.  Подзвони, якщо щось знадобиться.
Щось, окрім роботи.
– Дякую, – відповідаю я, забираючи візитну картку до кишені.
- Не губися, Елло, - м'яко каже Люсі і встає з-за столика.  - Якщо у мене з'явиться вакансія, ми спробуємо знову.
- Дякую.
Мій словниковий запас обмежений двома словами: «дякую» та «вибачте».
Люсі робить ще ковток кави і йде на кухню, а я залишаюся роздумувати над тим, як нерозумно було збігати.  На мене завжди можна було покластися.  Але навіть незважаючи на мої переживання через те, що підвела Люсі, якась маленька частина мене рада, що їй не все одно.  Хоч комусь не байдуже.