"Кава з кардамоном" Яґелло Йоанна

V

Нагода трапилася наприкінці листопада. Уроків не було, бо в гімназії прорвало трубу, і всім наказали повернутися додому. «Це ж не сачкування, то ніхто й не довідається», — подумала Лінка, сідаючи до автобуса, який їхав на Гданський вокзал, а тоді до старої розвалюхи з допотопними дерматиновими сидіннями. Мабуть, у ній не було обігріву, тож Лінка щільніше запнула куртку й задрімала під музику із МРЗ-плеєра. Тільки й устигла звично намалювати на запітнілій шибці сердечко.
Лінка не приїздила сюди добрих кілька років, хоча від Варшави до Сероцька було якихось сорок кілометрів. Канікули наче зменшилися, стали коротшими, і в них більше не вміщалися поїздки до баби. Та й бабуся Божена останнім часом почувалася не дуже добре. Того Сероцька, який пам’ятала Лінка, більше не існувало. Дівчина згадувала містечко з ринковою площею, де була купа цікавих речей, вершкове морозиво з автомата, цукрова вата в неділю, крамничка, де продавали все, що завгодно, і де можна було натрапити на спокусливі несподіванки: льодяники на паличці в барвистих папірцях, кольорові журнальчики, напої в порошках. Зараз містечко здавалося геть безлюдним. Крамниця, у якій раніше було повно цукерок і морозива, перетворилася на цілодобовий горілчаний магазин. Під вивіскою зібрався гурт молодиків, один з них щось голосно розповідав, вимахуючи руками, пильнуючи, однак, щоб не зронити жодної краплини божественного нектару в пляшці з тілистою дівулею на етикетці. Неподалік стояв покинутий велосипед. Не схоже, щоби хтось із чоловіків був здатний повернутися ним додому. Коли Лінка проминала завсідників крамнички, її супроводжувало приглушене хихотіння. Що ж, певне, тутешнє товариство нечасто мало нагоду побачити чужинця.
Їй здавалося, що вона не пригадає, як дійти до старого бабусиного дому. Якби хтось її запитав, як туди потрапити, вона б не змогла описати дорогу, та щойно Лінка проминула невеличку ринкову площу, пам’ять повернулася, наче від доторку чарівної палички. Вузька вуличка переходила в дорогу з майже непомітним запилюженим узбіччям, порослим безлистими цієї пори кущами. Сніг ще не встиг прикрити порозкиданих скрізь паперових хусточок, шматків туалетного паперу й поліетиленових торбинок. Його нападало досить багато, щоб відчути подих зими, проте замало, аби він міг прикрити всюдисуще сміття, бруд і сірятину. У якийсь момент дорога переходила в стежку, у кінці якої виднів бабусин дім. Лінка відчула, як щось наче кольнуло її в грудях. Усе довкола здавалося ближчим і меншим, ніж дівчина досі пам’ятала, хоча на перший погляд було помітно, що сосняк підріс. Невже вона справді стільки років проводила тут канікули? Подумала, що скаже зараз бабі, проте вирішила нічого не вигадувати наперед. Щось придумає. А може, просто сказати правду?
Та щойно Лінка відчинила хвіртку, котра подалася зі старечим скрипінням, як збагнула, що вдома нікого немає. Будинок — це не квартира: відразу видко, коли він стоїть порожній. Навіть стукати не довелося. Віконниці були зачинені, а троянди, вкриті на зиму целофаном і папером, лише підсилювали враження пустки й відсутності життя. Лінка таки постукала, але ніхто не відповідав. Дивно, невже бабуся не вдома? Лінці здавалося, що такі люди, як баба Божена, весь час сидять на місці, немов зростаються з домом. Якщо не треба поїхати кудись на весілля чи похорон, то взагалі не покидають своє насиджене гніздо. «Проте навіть вона мусить виходити до магазину», — подумала Лінка. Дівчина трохи покрутилася порожнім засніженим садком, а тоді вирішила повернутися до містечка й пошукати бабусю.
На невеличкій ринковій площі, крім горілчаного, притулилося ще кілька магазинчиків. Бабусі ніде не було видко. Лінка раптом збагнула, що старенька могла піти куди завгодно, наприклад, до сусідки. Треба знайти якесь місце й перечекати, от тільки де? Увійшла в одну з маленьких вуличок біля ринку й побачила спокусливий напис на барі: «Зірочка». Заповнена самоклейними літерами дошка обіцяла сніданки, обіди й вечері, а також морозиво, десерти й напої, та опинившись усередині, Лінка зрозуміла, що тут пропонували здебільшого останні, причому переважно бочкове пиво. За круглими столиками, оповитими димом, стояли чоловіки напідпитку. За стійкою видніла блондинка з віями, мов у русалки. Спершу Лінка хотіла вийти, але надворі було холодно. Хоча, за кілька хвилин у прокуреному приміщенні її одяг так просякнув сигаретним димом, що все доведеться прати, проте це було краще, ніж стриміти на холоді й відчувати, як мокрий сніг підступно набивається за комір куртки…
Підійшла до бару. Намацала в кишені якісь дрібняки.— Скільки за чай?
— З лимоном чи без? — байдуже спитала блондинка.
— Без.
— Тоді два злотих.
— А з лимоном.
— Два п’ятдесят.
Лінка перелічила монети. Вистачало й на лимон. За мить, коли вона вже призвичаїлася до диму, їй стало зовсім добре. Чай приємно зігрівав. Тільки блондинка позирала на Лінку з підозрою.
— А ти чого тут? — спитала вона, вправними рухами витираючи пивні кухлі. — Кого ти шукаєш?
— Я? Я до бабусі в гості приїхала. Але її немає, то я чекаю.
— А як звати твою бабусю?
— Її прізвище Барська, вона мешкає в будинку біля лісу. Там далі тягнеться сад.
Блондинка сплеснула в долоні.
— Знаю твою бабусю. Пам’ятаю, як ти була маленька й жила в неї. Я її сусідка, теж мешкаю під лісом. Тоді я була зовсім молодою… — жінка замислилася. — У самої дрібні діти були, а ти якось так занедужала… Стасек, мій чоловік, повіз тебе до лікаря, а заметіль така була, дорогою не проїдеш; щоб машина могла подолати кучугури, треба було весь час виходити й відгортати сніг лопатою. Доріг у цій глушині тоді не чистили, то всі мали при собі лопати. Ти гарненька така була, з кучерями, — глянула на Лінку. — Авжеж, волосся й зараз таке гарне. Мені навіть сумно було, коли твоя мама забрала тебе назад до Варшави, я за ті кілька років звикла до тебе, ти часто з моїми малими бавилася, майже як своя. А як мама, видужала, так?
— Видужала? — Лінка не розуміла, що та має на увазі. Мама видужала? Вона жила тут кілька років? Потім дівчина наважилася: «Скільки я тут прожила?»
Жінка замислилася.
— Тобі був може, рочок, як тебе мама привезла. На трошки приїхала, тільки до дому зайшла, я хотіла з нею трохи побалакати, але не вийшло, вона якась дивна була… але нащо я тобі, дитино, усе це розповідаю…
— Прошу вас, говоріть. Будь ласка.
— Ну, і потім ти років три або й чотири тут жила. Мама твоя приїздила, нічого не скажу. Спершу, коли дуже хворіла, то ні, але потім їй покращало.
— А на що мама хворіла?
— А ти що, нічого не знаєш? Ну, то не знаю, чи можу так… Тут у містечку подейкували, що вона на голову слабувала, та чи правда це?
Лінка відчула, як їй паморочиться в голові. Випила останній ковток чаю, подякувала й вийшла на вулицю, віддаючи себе на поталу снігові й вітру.
Якась невідома раніше енергія змусила Лінку подолати ту саму дорогу вдвічі швидше. Бабин дім уже здалеку відгонив пусткою. Проте коли дівчина натиснула на клямку, двері відчинилися. Мабуть, вони весь час були незачинені. «Сюди однаково ніхто не приходить, а сусідам тут довіряють», — подумала дівчина. Лінка усвідомила, що кілька годин тому вона навіть не перевірила, чи були двері замкнені на ключ.
Зазирнула досередини. У домі панував ледь відчутний затхлий запах, але в кімнатах було затишно й прибрано. На старому кухонному столі, укритому картатою клейонкою, лежали на блюдечку рештки шарлотки, проте Лінка, голодна о будь-якій порі дня чи ночі, не могла зараз нічого проковтнути. Вирішила зачекати на бабусю тут, і про все її розпитати, але просидівши понад годину на витертому дивані гірчичного кольору, дівчина втомилася й почала нудьгувати. Ніяково отак нишпорити по кутках, але Лінка не могла втриматися й піднялася дерев’яними сходами нагору.
Там була бабусина спальня із простим дерев’яним ліжком, купленим не в дешевому меблевому магазині, а в столяра. Тому воно служило бабі й дідові довгі роки. Великі вікна виходили в сад, який зараз нагадував аскетичний японський малюнок з похмурими темними гілками, які контрастували з білим снігом і сірим небом. Проте влітку чи навесні тут було чудово. У кімнаті — жодної зайвої речі. Тільки ліжко, заслане світлим покривалом, шафа й невеличка тумбочка, на якій стояв будильник.
Нагорі була й колишня татова кімната й ще одна, яку бабця називала вітальнею. Тут Лінка жила під час канікул. Мабуть, і тоді, коли провела тут кілька років… Вона й досі не могла в це повірити, але ж ця бабина сусідка, мабуть, не вигадувала. Нащо б вона це робила? Невеликий диван. Шафа з рештками здертих наклейок. Етажерка. Лінка зацікавлено підійшла ближче й почала роздивлятися книжки. Якісь із них, певне, читали кілька поколінь: бабця, тато й вона… Під пожовклими палітурками ховалися малюнки, старі й вицвілі. Деякі сторінки були подерті або випадали ізсередини. Можна було уявити собі, як багато рученят нетерпляче їх перегортали. Раптом з одної із книжок щось випало. Фотографія. Лінка нахилилася й підняла з підлоги світлий прямокутник.
На фотографії була молода жінка, їй було трохи за двадцять. Її мама. Вона виглядала гарнішою, ніж на інших тогочасних знімках. Може, тому, що завдяки надвечірньому сонцю її риси здавалися дуже ніжними. Вона сиділа на лавці біля куща форзиції, усіяного квітами. Фото було чорно-біле й не передавало кольорів, проте Лінка добре знала ці кущі, бо часто бачила їх у Саському саду. Місце теж було знайоме: дівчина впізнала «альтанку закоханих» і ставок, у якому плавала самотня качка. На маминих колінах сиділо немовля, у якому вона впізнала себе, вбрану в старомодну білу гаптовану сукенку. З-під шапочки виднів непокірний кучерик, передвісник того водоспаду волосся, яким могла зараз похвалитися Лінка. Мама була в літній квітчастій сукні. Середина фотографії вийшла неякісною, білуватою, немовби засвіченою, годі розгледіти, яке саме плаття було тоді на мамі. Лінка подумала, чи це не одне з тих, що їх мама досі зберігала на антресолях, проте з певністю сказати не могла.
«Гарна фотка», думала Лінка. Глянула на годинника. Незабаром від’їздив останній автобус. Час йти на станцію. Бабці не було, доведеться приїхати іншим разом. Несподівано для себе самої Лінка заховала фото до рюкзака. Адже вона могла його собі позичити? У фотографії було щось магічне, якась неймовірна аура. І вона Лінці дуже подобалася. До того ж, їй було цікаво, що батьки робили у Варшаві? «Мабуть, поїхали подивитися столицю», — подумала вона. Невже, щоб показати немовляті Палац культури? Халіна сподівалася, що невдовзі матиме нагоду, аби запитати про це маму. А може, зробити для неї копію? Ото буде для неї несподіванка, мама точно зрадіє!