"Кава з кардамоном" Яґелло Йоанна

VII

Каська знову запропонувала піти до басейну. У таку погоду щось краще й придумати годі. Крім того, Лінка хотіла поговорити з Каською про свій фотографічний проект і вмовити подругу позувати їй. Дівчата зручно вмостилися на ліжку в Лінчиній кімнаті, і хрупали чипси. Треба ж було якось підкріпитися перед плаванням. Лінка розповідала Касі про свою ідею фотосесії. Їй було трохи ніяково, що спершу вона фотографувала Наталію. Але вирішила бути відвертою. Каська повинна знати, як багато значила для неї Наталія, і що їй, Лінці, було зле, коли вони так посварилися. Проте Каська аж ніяк не образилася. Навпаки, цікавилася, як виглядала Наталіїна фотосесія, тож Лінка розповіла Касі про павичів.
- Я люблю Наталію, і рада, що ми з'ясували певні речі. Сподіваюся, згодом ми зможемо дружити втрьох. Крім того, вона більше не закохана в Міхала.
- Чесно?
- Вона закохалася в іншого.
Кася полегшено зітхнула.
- А взагалі цікаво, коли Міхал нарешті наважиться запросити тебе на побачення? - поцікавилася Лінка.
- Так отож. Якщо доведеться років із десять почекати, то я справді не знаю... Та повернімося до фотографій. Де ти збираєшся мене фоткати?
- Де хочеш. Це мусить бути якесь дуже важливе для тебе місце.
- Ти ж знаєш, яке місце для мене найважливіше...
- Яке?
- Дитячий будинок. Ну, але туди ми не поїдемо, задалеко.
- Задалеко?
Лінка подумала, що їй не дуже хочеться робити фотографії біля дитбудинку. Після останньої поїздки до Кракова це місце асоціювалося в неї із сестрою, котру, як їй гадалося, вона втратила назавжди. Лінка уявляла, що може, зустріне її коли-небудь на вулиці, і відразу знатиме, що це - вона. Адже це можливо! Мабуть, вони схожі, а таке волосся, як у неї, трапляється рідко, тож може, колись... Звісно, можна було би шукати її через оголошення, але вона не знала, чи варто порушувати сестрин спокій. Усе це надто складно. Але в Каськи, звісно, своя історія, і свій дитбудинок. Власне, що значить «задалеко»? Де цей будинок? Вона ніколи не розпитувала Каську, бо про її життя до зустрічі в гімназії вони взагалі не розмовляли. Ну, хіба що та розповіла колись історію про куховарку, яка вміла подобатися всім чоловікам. Лінка не хотіла ятрити ран і нагадувати про минуле, та коли вже Кася сама про це заговорила...
- А де цей дитбудинок, невже так далеко? Та доїдемо якось, не перебільшуй...
- Ти збираєшся їхати до Кракова, щоб мене фотографувати?
- До Кракова?
Нічогенький збіг обставин! Лінка відчула, що зблідла...
- Лінко, що з тобою? Таж кажу, що до Кракова. Шкода, що я раніше не знала про твій проект, я там була нещодавно. Хотіла побачити кількох подруг, батьки відвезли мене в середу, у школі якраз нічого цікавого не відбувалося.
- То он, чому тебе не було... Що ж, певне, справді, занадто далеко...
- Мені чесно шкода, я навіть подумала в середу, що й ти могла би поїхати з нами, бо цей дитбудинок... Це ж усе моє життя! І він так романтично виглядає. Такі високі вікна, він із червоної цегли, і там ще такий фонтан, ну просто як у кіно... зачекай, фоток у мене немає, але є ескіз, хочеш, покажу?
Вона витягла з торбини малюнок і простягла подрузі. Лінці аж зле зробилося. Вона ледве чула, що говорить Кася, насилу розуміла уривки фраз і сприймала те, що побачила на папері... Цегла... фонтан... І раптом залунав дитячий сміх. Недавно Халіна встановила собі такий рінгтон.
- Алло?
- Добридень, це Хелена Мазур. Як нігті, тримається лак?
Що? Лінка довгенько не могла збагнути, із ким розмовляє. Нарешті пригадала собі блондинку з яскраво-рожевим манікюром.
- Ой, він був чудовий, але довелося змити, ви ж розумієте, не можна було так з'явитися в гімназії...
- Та я дзвоню, бо ти просила зателефонувати, як я щось довідаюся, а твоя подруга саме була в нас позавчора. І виявилося, що вона тепер живе у Варшаві. Задоволена, щаслива. Десь у центрі мешкає. Ото й усе, що вдалося дізнатися, я трохи намагалася розпитати, але це все, що я змогла. Може, це допоможе тобі якось її розшукати.
- Здається, - повільно промовила Лінка, - я вже її знайшла...
- Кого знайшла? - із цікавістю запитала Каська, коли Лінка, подякувавши співрозмовниці, вимкнула мобільник.
- Тебе, - відказала вона тихо й зазирнула Касі просто в очі. - Тобі прізвище Печериця про щось говорить?
- Це моє прізвище. Тобто, колишнє. А що? Що таке...? - дивилася на Лінку, нічого не розуміючи.
- Не знаю, як тобі це сказати...
Вона й справді не знала. У роті пересохло. Лінці здавалося, що це через спеку в горлі наче все вигоріло, і вона не може видушити із себе жодного слова, не кажучи вже про якесь доладне речення. Те, яке нарешті треба було проказати.
- Здається, що ми з тобою сестри.
Запала тиша. Лише забутий чайник висвистував на плиті.
- А що це у вас діється? Та вимкніть цей чайник, бо згорить! Що ви хотіли? Чаю?
Хоча мама й почувалася нині явно краще, та вона зовсім не помітила, що дівчата якось дивно поводяться.
- А що ви взагалі робите?
- Ми саме збиралися піти до басейну... Але Кася почала мені розповідати про...
Лінка сама не знала, нащо це говорить. Відчувала всередині страшенне напруження, щось от-от мало прорвати греблю почуттів. Каська мовчала.
- То переодягніться в купальники, усе-таки кілька хвилин можна заощадити, - продовжувала базікати мама, не слухаючи доньку. - А у твоєї подруги є якийсь нормальний купальник? Бо той твій відкритий уже не годиться...
- Вона мені саме розповідала про дитячий будинок, де досі жила.
- У мене... спортивний купальник... може, глянете? Він на мені, - перебила її Каська.
Мама зблідла й підійшла до Касі. А тоді все відбувалося, наче в сповільненій зйомці. Мама глянула саме туди, куди треба. А коли побачила, закрила вуста долонею, наче боялася щось сказати... Лише трохи згодом, наливаючи окріп до порожнього чайничка й продовжуючи тримати в руці торбину із продуктами, сказала:
- Ця родимка... ця родимка... Невже це правда?