"Кава з кардамоном" Яґелло Йоанна

IV

Протинявшись хвилин із двадцять між старих панельок з обшарпаними балконами, Лінка пошкодувала про своє рішення. Треба було знайти автобусну зупинку й справді поїхати до центру. Дівчина відчувала, як серед усіх цих запилюжених килимів на перекладинах, дітлахів, що ганяли м'яча, одягнені в завеликі яскраві футболки різних клубів, приблудних дворняг, які задирали лапу біля кожної стіни, розписаної графіті, її починає охоплювати депресняк. Раптом на узбіччі замаячіла якась зелень, котра виявилася доволі приємним парком. Лінка з полегкістю стягнула шкарпетки й всілася на траві. Кай вирішив бавитися в індіанця й намагався розпалити вогнище із хмизу. Ідилія. Нікому не хотілося повертатися, та пробайдикувавши кілька годин, Лінка занепокоїлася. Вирішила подзвонити мамі, але вражено помітила, що в неї розрядився мобільний.
- Каю, повертаймося, я не можу зателефонувати батькам, а вони можуть хвилюватися. Ой, - раптом згадала вона, - я ж записала адресу в мобільнику!
- Не переймайся, я пам'ятаю адресу, - похвалився малий. - Я ж умію читати. То й запам'ятав. Знаєш, що таке знімкова пам'ять?
- Може, фотографічна?
- Може. Ото вона в мене і є.
Лінці відлягло. Залишалося тільки повернутися тим самим шляхом, яким вони пройшли сюди. Здавалося, що це дуже просто, та насправді виявилося неможливим. Обоє не були переконані, якою алейкою вони йшли: лівою чи правою. Лінка наполягала, що вони проминали місток, якого Кай не пригадував. Нарешті запитали про дорогу в якогось перехожого. Почувши назву вулиці, літній, зовсім сивий чоловік нахмурив чоло й невпевнено показав якийсь напрямок. У парку було майже безлюдно, почало вже сутеніти. Повагавшись, Лінка й Кай подалися в напрямку, який показав старенький. Вийшли з парку й попрямували якоюсь вулицею, гадки не маючи, ішли вони нею чи ні. Певне, обоє надто втомилися, до того ж було спекотно, тож ніхто з них не міг пригадати, чи проминали вони якусь крамницю чи будинок, що чимось вирізнявся. Вулиці спорожніли. Раптом неподалік парку побачили великий будинок із червоної цегли. Лінка подумала, що це може бути поліцейський відділок або ще якесь місце, де можна розпитати про дорогу, тож схопила Кая за руку й за мить обоє йшли до дверей гравійною доріжкою. Підійшовши до високих парадних дверей, Лінка прочитала напис на табличці й здригнулася. «Краківський дитячий будинок».
Вона ніколи не замислювалася, як виглядають такі місця, навіть тепер, коли припускала, що десь у такому будинку мешкає її загублена сестра. Будинок був величезний. Цікаво, скільки дітей тут мешкає? І по скільки ліжок стоїть у їхніх спальнях? Як виглядає їхнє життя? Вона аж затремтіла від емоцій. Будівля виглядала суворою й непривітною. Може, усередині там і було затишно, але їй чомусь не хотілося в цьому переконуватися. Лінка позадкувала, тягнучи Кая за руку, але хлопчик, мов загіпнотизований, вдивлявся в лавку, біля якої був невеличкий фонтан, старовинний, як і будинок. Усередині видніла фігурка хлопця. Фонтан не працював, але внизу блищала вода, покрита ряскою.
- Я тут колись був, - задумливо мовив Кай. - Мама розповідала мені історію про цього хлопця з фонтана. Здається, він так довго дивився на власне відображення у воді, аж перетворився на камінь.
- Каю, що ти розказуєш, ти щось наплутав. Це історія про Нарциса, такий міф. Про юнака, що не хотів відповісти на чиїсь почуття, і за те його покарали, він закохався у власне відображення у воді...
Лінка урвала, бо перед очима раптом постав Адріан. Хлопець дивився на неї якось дивно, наче докірливо. Та ні бо, вони лише друзі!
- А чому цей Нарцис перетворився на камінь? - допитувався Кай.
- Ні на що він не перетворився, просто помер від невтамованої туги за власним відображенням у воді, а на його могилі виросла квітка, яку назвали його ім'ям. У садочку сероцької бабусі росло багато білих нарцисів із червоними коронами всередині. Я запам'ятала ці «корони», бо бабця так їх називала...
Лінка усвідомлювала, що її пояснення занадто довге й складне для маленького хлопчика, та власне, зверталася вона до... Адріана. Може, тому, що біля цього фонтана відчула якесь незрозуміле хвилювання, невідомо, із чим пов'язане, а в такі моменти Адріан був їй просто необхідний! Але Кай наполягав на своєму.
- А я добре пам'ятаю, що цей хлопець, Нарцис, перетворився на камінь, бо мама не могла цього вигадати!
Лінка зніяковіла.
- Коли це було?
- Не знаю.
Невже він справді може це пам'ятати? А якщо в нього справді така гарна пам'ять? Коли Кай був у Кракові? Дівчина спробувала пригадати. Справді, два роки тому малий їздив із мамою до бабусі. У серпні.
- Каю, а тоді була зима чи літо?
- Літо!
- І що мама ще розповідала, крім історії про фонтан?
- Нічого. Не пригадую. Ми лише дивилися.
- На що?
- Мама казала, щоб я дивився, чи хтось не виходить. Мала прийти якась дівчина. Мама казала, що це її подруга.
Подруга!
Лінка ковтнула слину.
- І що, вийшла?
- Мабуть, що ні. Не знаю, бо в мене була машинка, яка мені впала до фонтана. І мама розсердилася. А потім я зголоднів, бо ми дуже довго сиділи. Ну, ми й пішли додому. Навіть до парку не заходили. А чому?
- Не знаю, Каю. Але нам теж треба йти. Бо так ми ніколи до тітки не повернемося. Тато зараз подзвонить до поліції.
Лінці здавалося, що вони повернуться до тітчиної квартири непомічені, ніби й не виходили звідти нікуди, але щойно дівчина відчинила двері, як відразу наштовхнулася на маму, Адама й купу родичів. Лінка намагалася щось пояснити, але не здолала перекричати усі ці «о Господи», «хіба так можна» й «ми так хвилювалися». Нарешті вона сіла на дивані, очікуючи, коли ж ця комедія закінчиться. Глянула на Кая. Братик явно намагався щось сказати, і Лінка навіть знала, що саме. Присунулася до малого й приклала палець до губ.
- Ти краще не розповідай мамі про Нарциса, бо вона ще дужче розхвилюється, що ми так далеко ходили, - сказала вона.
А тоді вирішила піти в наступ.
- Перепрошую, я все розумію, - залунав її глибокий альт. - Але можна, я зроблю собі чаю? І Каєві теж, бо він хоче пити?
- Ага, і їсти, - докинув малий.
Цим вона досягла бажаного результату. Суперечка негайно вщухла. Тепер, коли треба було спраглого напоїти, а голодного нагодувати, усе інше могло почекати.Дядько дивився на сина вологими очима, що зовсім не означало батьківського зворушення й гордощів. Справжня причина сліз в очах дядька Леона була більш прозаїчною: гості вже споживали солодке, отож він устиг вихилити кілька чарок, а це, як відомо, сприяє демонстрації щирості.
- Ну, сину, - мовив він тремтячим голосом, поплескуючи Марчика по плечу, немовби йому раптово забракло слів, щоб висловити всю глибину почуттів до свого нащадка, і водночас косуючи ласо на пляшку горілки, яка й досі залишалася недопитою.
- Краще б ти більше не пив, - про всяк випадок попередила його дружина. - Соромно буде, як надудлишся на причасті рідного сина!
- Добре вже, добре, - дядько тяжко зітхнув, прибираючи пляшку від гріха подалі. Щоправда, тітка постійно сторожко позирала на нього, та наразі небезпека минула.
Лінка глянула на Марчика, тоді на дядька. «Алкоголік, бо як іще назвати дядька Леона, але принаймні в хлопця є батько», - подумала дівчина. Іноді вона замислювалася над тим, що відчуває до неї Адам. Адже Лінка не була його рідною дитиною. Вони були дуже прив'язані одне до одного, та чи любив він її по-справжньому? Для неї Адам був єдиним татом, якого вона знала, але ж для нього Лінка не була єдиною дитиною. Проте Лінка не нарікала. У неї був він і мама, навіть, якщо й не цілком нормальна. Родини бувають різні, та найгірше не мати жодної... Бідолашна її сестричка, сама як палець, а в неї ж були і тато, і мама... Чому вони покинули її саму? Лінка зрозуміла, що рішення прийшло саме. Ця дівчина повинна довідатися, що в неї є батько й мати, а що вона зробить із цим, це вже її справа. Та ще й цей чоловік, Печериця з університету, йому теж треба сказати. Подумки Халіна вже прикинула план. Вона завжди вважала, що найкраще знати й говорити правду, навіть, якщо це боляче.
Спершу дівчина, потім її батько. Широко посміхнулася присутнім за столом і, вибачившись, мовляв, їй треба до туалету, вислизнула на вулицю.
Ішла до дитячого будинку, напружена мов струна. Перелякано потягнула за вичовгану металеву клямку й увійшла досередини. Не знала, звідки в ній стільки сили й мужності. У коридорі побачила двері, за якими, певне, була канцелярія, і постукала. Брюнетка, що сиділа в кімнаті, кинула на неї сповнений підозри погляд.
- Чим можу допомогти? - процідила вона. - Ти когось шукаєш?
- Я шукаю... одну дівчину... подругу, - вирішила збрехати Лінка. - Її звуть Кася Печериця.
- Ми інформації не надаємо.
- Чому? - Лінка відчула страшенне розчарування. - Не можна довідатися, чи вона тут живе?
- На жаль, ні.
- Але чому?
- Я розумію, що ти дуже хочеш зустрітися з подругою. Але в нас особливий заклад. Будь-кому отак з вулиці не вільно сюди прийти й розпитувати про все, що йому заманеться. Захист персональних даних. Зрештою, тут однаково нікого немає. Усі поїхали на екскурсію. Можеш залишити номер телефону. Якщо твоя подруга захоче, то подзвонить.
Брюнетка крутнулася на обертовому стільці. Вочевидь вирішила, що розмову закінчено. Лінку аж заціпило, та лише на мить. «Що ж, доведеться пошукати інші, нестандартні методи», - подумала вона й відповіла якомога чемніше:
- То, може, я прийду іншим разом. До побачення.
І вийшла, зачинивши двері. Краще не палити за собою мости, невідомо, чи востаннє вони зустрічаються із цією брюнеткою. Звісно номер телефону вона не залишить, із сестрою мусить зустрітися особисто.
Вирішила обійти будинок довкруж. Доглянутий травник, дерева, усипані цвітом - обіцянкою райських яблучок. На лавочці між зеленими кущами сиділа молода жінка, на вигляд років двадцяти п'яти. Волосся зі світлими пасмами, акуратний носик і дуже яскравий, як на цю пору дня, макіяж. Блакитні повіки закінчувалися густо нафарбованими кокетливими віями, на вустах блищав грубий шар рожевої помади.
- Перепрошую, я хотіла дещо запитати...
Білявка підвела голову. Лише зараз Халіна помітила, що та фарбує собі нігті. Здавалося, вона десь уже бачила цю блондинку...
- Чого тобі?
- Я шукаю одну дівчину.
- Багато хто тут когось шукає, - філософськи відказала жінка, продовжуючи фарбувати нігті.
- Гарний лак у вас, а який це колір?
- Фуксія. Правда, класний?
- Дуже. А в мене нігті негодящі, щоб фарбувати.
- А покажи-но. Та ну, чого там негодящі. Зачекай, треба підпиляти трішечки, то форма буде краща.
- Її звуть Каська. Кася Печериця.
- Знаю таку...
Це ж треба! Лінці раптом зробилося гаряче, вона вся спітніла під футболкою.
- Справді знаєте?
- Це твоя подружка? Почекай, трохи поверни руку вправо, ось так.
- Певною мірою.
- Класна дівчина. З такою і поговорити можна. Шкода, що її тут більше немає...
- Немає?
- ...хоча для неї це й на краще.
- Як це немає? А що з нею сталося?
- Не смикайся, бо криво нафарбую. Нічого не сталося, а що могло статися? Її вдочерили.
- Хто?
- Цього ніколи не дізнаєшся. Я їх хіба що здалеку бачила, а вона прийшла попрощатися. На вигляд дуже приємні люди. Не переймайся, названих батьків добре перевіряють, нічого поганого з нею не трапиться. Швидше вже рідні батьки можуть скривдити... Зрештою, для неї це в будь-якому випадку краще, ніж тут довіку жити. А твоїй подружці й так пощастило, бо не думай, що хтось хоче собі таких проблем. Знаєш, як кажуть: мала дитина - малий клопіт, а велика... Я тут лише працюю, а все-таки сумно мені дивитися на цих дівчат. Зустрінуть якогось хлопця, і вже як метелики на світло летять, аби хтось їх пригорнув, так прагнуть любові. Не раз я таке бачила.
- А ви бодай знаєте, чи вона десь недалеко мешкає, чи може, за кордон виїхала?
- Гадки не маю. Її подруги подейкували, наче до іншої країни, але я б у це не дуже вірила. Вони часом таке вигадають. Ну, а тепер сиди спокійно, я ще один шар накладу.
- А можна якось про неї довідатися?
- Ні, ніяк не можна. Та якщо це твоя подруга, то може, сама захоче тобі подзвонити, га? Ви ж усе-таки майже дорослі, мобілки в усіх є...
- У мене вкрали мобільний у школі, і я не маю її номера телефону.
Лінка на ходу вигадала цю казочку, але насправді їй хотілося просто розплакатися. Відчула, що все це було намарне. Усім відомо про таємницю всиновлення. Зрештою, вона це розуміла. Ішлося про те, щоб спокійно почати нове життя. Отже, шансів відшукати сестру в неї більше немає. Лінка подумала, що, незважаючи на цікавість, вона не може розпитувати блондинку про те, як виглядає її сестра і чи бодай трішечки на неї схожа, бо цим відразу себе викаже...
- Ну, от і готово.
- Подобається?
- Чудово.
Нігті аж горіли червоним лаком так, що видко було за кілометр.
- Можна вас попрохати, - Лінка нашкрябала на папірці свій номер мобільного. - Якщо довідаєтеся про що-небудь, подзвоніть мені, будь ласка. Благаю. Ця дружба для мене дуже важлива.
- Гаразд, подзвоню. Хоча, на твоєму місці, я б особливо не сподівалася.
Додому Лінка поверталася із суперечливими почуттями. З одного боку, вона була розчарована. Думала, що відшукала сестру, а насправді лише дізналася, що знайти її неможливо. З іншого боку, вона вірила, що дівчина щаслива, бо її нарешті вдочерили. Лінка не знала, що про все це думати, не знала, чи в такій ситуації можна піти до університету, де працював пан Печериця. Бо що вона йому скаже? Лише одне знала напевне: перш ніж повернутися додому, де вже завершувався святковий обід, вона мусить десь купити рідину для зняття лаку!