"Кава з кардамоном" Яґелло Йоанна

VII

Вони знову мчали тим самим шосе. Десь на півдорозі Адріан почав розповідати про маму.
- Відколи я пригадую, вона постійно погано себе почувала. Завжди їй на все бракувало сил. Пам'ятаю, коли я був малим, то мріяв, щоб ми разом пішли на дитячий майданчик або до кіно. Але вона багато працювала, як і тато. А після роботи була втомлена. Зі мною ходила бабуся, але ж це не те саме. Потім мама втратила роботу. Це сталося п'ять років тому. Вона працювала у великій фірмі, у фінансовому відділі, мала досить відповідальну посаду. Втрата роботи її не зламала, навпаки!
- Вона змогла нарешті трохи відпочити?
- Так, але передусім мама була впевнена, що без проблем знайде нову роботу. Їй здавалося, що це питання кількох тижнів. Потім - кількох місяців. Але за кілька років до нас дійшло, що роботи для неї немає.
- Як це, адже в неї такий великий досвід...
- Так, вона була гарним спеціалістом у своїй галузі, багато часу витратила на підвищення кваліфікації, добре знає кілька мов. Але все було марно. У неї не було відповідних знайомств. А зараз без цього важко... Нам із батьком навіть здавалося, що вона із цим змирилася. Щоправда, стала якась дивна. Спала до полудня, перестала будь-що вдома робити й постійно казала, що погано почувається. А ми це легковажили... Навіть батько, хоч він і лікар.
- Твого тата, певне, страшенно мучить сумління.
- Навіть не уявляєш, як. Він весь час сидить біля неї. Майже нічого не їсть, схуд страшенно, дуже за неї непокоїться.
- Усе буде добре. Ти повинен у це вірити.
- Я й вірю. Дякую.
Під'їжджали до Кракова. Лінка відчувала хвилювання й водночас була дуже збуджена. Цікаво, чи вдасться їм знайти могилу, і як вона виглядає?
- Зараз ще досить рано, - Адріан глянув на годинника. - Підемо відразу на кладовище, чи спершу прогуляємося містом?
- Спершу обов'язок, потім розваги. Ходімо на кладовище.
Лінка досить добре пам'ятала, де була могила прабабусі й прадіда, бо туди вела доріжка, обабіч якої росли берізки. Недалечко лежав якийсь дядько, котрого вона не знала. Халіна пригадала, що бабуся завжди ставила на його могилі свічечку. Якщо десь і є могилка дитини, то напевне тут. Вони досить швидко знайшли потрібне місце, але ні в родинному склепі, ані десь поблизу жодної дитячої могили не було.
- Невже могло статися, що її не поховали? - запитала Лінка.
- Ні, адже вона прожила кілька днів, правда? Отже, мусить бути могилка.
Адріан вирішив перевірити записи у цвинтарних книгах. Шукали за прізвищем, спершу маминим по чоловікові, потім за дівочим, проте нічого не знайшли.
- А де живе твоя бабця?
- Почекай, адреса в моєму записнику, а він у машині.
- Добре, а я гляну на карту. Подивимося, чи немає поблизу якогось невеличкого парафіяльного цвинтаря, може, це там?
У машині Адріан довго вдивлявся в карту. Пізніше, покружлявши вузенькими вуличками, зупинився біля якогось маленького костела.
- Ходи, запитаємо в ксьондза.
Проте розпитував переважно Адріан, а тоді подався зі священиком до захристії.
- У костельних книгах такого прізвища немає. Можемо спробувати ще на кількох цвинтарях. Тут іще є один великий комунальний, подивимося там. Бо якщо це була парафія твоєї мами, дитину напевне не поховали на кладовищі, яке належить до іншого костела.
- Я вже й сама не знаю... Гаразд, поїхали.
Решта пошуків також виявилася безрезультатними. І тоді Адріан запропонував:
- Не хотів тобі казати раніше, бо розумів, що ти воліла би знайти могилу сама, але може, просто подзвони до бабусі й запитай у неї?
Лінка набрала номер бабці Стефи, але та, почувши запитання, несподівано роз'єдналася. А коли Лінка передзвонила, увімкнувся автовідповідач.
- Сподіваюся, що в неї просто розрядилася мобілка, - мовила Лінка, недовірливо похитавши головою. - Проте чомусь мені так не здається. Щось тут не так.
- Може, вона передзвонить, коли зарядить. А поки ходи, щось з'їмо, вмираю від голоду. Ну, не переймайся, наразі ти зробила все, що могла.
- Ну ж бо, не сумуй, - укотре намагався переконати її Адріан, коли вони знову сиділи в машині. - Я розумію, що ти розчарована, але нічого тут не поробиш. Я живу за таким принципом: існує десять відсотків справ, на які ти можеш вплинути, і саме ними треба займатися. Решта вирішується сама.
- Лише десять процентів? Ти що, жартуєш?
- Аж ніяк.
- А я гадала, що все навпаки.
- Через те ти так і сердишся. Коли зрозумієш, на скільки ситуацій ти не маєш жодного впливу, то деякі речі сприйматимеш по-іншому. Глянь на хмари: що б ти не робила, вони собі пливтимуть...
- Хмари - це хмари, а моє життя - то зовсім інша річ.
- Мені теж колись так здавалося. Але відтоді я змінив думку.
Адріан посмутнішав. Запустив двигуна, бризнув антифризом на шибку, увімкнув «двірники», а тоді рушили в дорогу. Довго їхали мовчки.
- Тепер ти якийсь сумний, - зауважила Лінка.
Хлопець глянув на неї якось так... Лінці знову здалося, що це не звичайний погляд, що за ним криється щось більше. Простягнув до неї руку, проте швидко відсмикнув і знову поклав на кермо.
- Що ти робиш на канікулах? - запитав він перегодом.
- Нічого. А що робити? А ти?
- Їду на пленер. Знаєш що? Там ще набирають групу... Може, ти теж поїдеш?
- Аякже! Уявляю, як мама чи Адам мені це дозволяють. Крім того, я ж не малюю.
- Там є група фотографів. Запитай, може батьки не заперечуватимуть.
- Мабуть, це дуже дорого?
- Якраз ні. Цього року через кризу навпаки неймовірно дешево. По-перше, це в Ядвісині біля Варшави, отже, недалеко. По-друге, ночуватимемо в школі, отже, проживання коштуватиме копійки.
- Спробую поговорити з мамою.
Лінка воліла не тішити себе надіями. Вони точно не погодяться. Зараз почнеться: з ким, куди, і що грошей немає. Раптом задзеленчала мобілка. Бабуся Стефа!
- Алло, бабусю! - сказала Лінка, сподіваючись, що зараз усе з'ясується. Натомість пролунав якийсь тріск, а тоді в слухавці почувся крижаний бабусин голос:
- Припини лізти в ці справи. Не втручайся в це. Перестань нишпорити й дошукуватися, бо тоді справді станеться щось жахливе. Послухайся моєї поради.
І роз'єдналася. Лінка наче прикипіла до сидіння. Не могла й слова видушити.
- Що сталося, ти так зблідла?
Лінка переказала Адріанові почуте. Той лише головою похитав.
- Подумай, чи справді ти настільки хочеш довідатися, що трапилося. Бо результатами пошуків ти можеш бути приголомшена.
Спершу дівчина сиділа нерухомо, а тоді підвела голову.
- Ти ж не думаєш, що я це так залишу? Немає ради, раз козі смерть. Я знаю, що в історії моєї родини є якісь похмурі таємниці. Але хочу про все дізнатися.
Адріан посміхнувся.
- Іншого я від тебе й не сподівався. Я розумію, що ти не поступишся. Що ж, постараюся тобі допомогти, якщо, звісно, ти не проти