"Кава з кардамоном" Яґелло Йоанна

IV

У день Адріанового від'їзду вона прокинулася на світанку. Лондон, «Wizz Air». Ой леле, а якщо він уже полетів? Швидко перевірила в інтернеті. Ні, на щастя ні. Відліт об 11.10. Вона вже знала, що в аеропорту треба бути раніше. Лінка вийшла з дому, щоб іти до гімназії, але ноги самі понесли її в інший бік. Дійшла до Центрального вокзалу. Аеропорт «Окенце». Чим туди доїхати? На трамвайній зупинці Лінка глянула на електронний розклад трамваїв. Туди їде дев'ятка. За мить над'їхав сучасний трамвай, схожий на велику гусінь. Лінка сіла, задоволена, що доїде на місце й матиме купу часу подумати, що скаже Адріанові. Вона була страшенно схвильована, але в таких ситуаціях їй завжди вдавалося опанувати себе, якось заспокоїтися. Коли Лінка вийшла на кільці, на зупинці «Окенце», не було ще й дев'ятої. Але й аеропорту ніде не було видко. Або, принаймні чогось, що б на нього скидалося.
- Пробачте, - запитала вона в симпатичного бородатого добродія. - Як дійти до аеропорту?
- О-о-о, панночко, це доволі далеко.
- А хіба це не Окенце?
- Окенце, але не аеропорт. Звідси добрячих кілька кілометрів.
- Тоді як туди доїхати?
- Найкраще таксі, бо інакше туди важко дістатися, особливо, якщо ви поспішаєте...
Таксі. Ага, але Лінка, на жаль, не захопила з дому жодних грошей.
- У мене ще досить часу...
- Якщо не дуже квапитеся, то треба повернутися назад тим самим трамваєм, вийти на вулиці Гинка й дійти до Жвірки й Вігури, трохи пройти пішки й сісти на автобус 175, який їде до аеропорту. Так чи сяк, а пішки йти не раджу, шкода гарні ніжки збивати...
Останні чоловікові слова підхопив вітер, бо Лінка швиденько подякувала, зрозумівши, що трамвай, яким вона сюди приїхала, за мить поїде знову до центру. І справді, щойно вона сіла, як трамвай рушив. «На щастя, ще є трохи часу, а в майбутньому я вже знатиму, де тут що», - подумала Лінка. Щоправда, надовго їй оптимізму не вистачило, бо спершу, висівши на Гинка, вона пішла в протилежному напрямку. Коли за сорок хвилин дійшла нарешті до вулиці Жвірки й Вігури, 175 автобус утік з-під самісінького носа, а відразу за ним і 188. Ага, цікаво, чи до аеропорту їдуть інші автобуси? Ні. Отже, доведеться чекати не менше, ніж хвилин п'ятнадцять. Часу залишалося дедалі менше. Коли Халіна вбігла до зали в першому терміналі і, благаючи подумки, щоб це було тут, глянула на табло, вона полегшено зітхнула. Її літак, тобто літак Адріана, виблискував сріблястим силуетом на синьому тлі. До відльоту залишалася майже година. Лінка сподівалася, що Адріан стоїть у черзі з багажем і ще не пройшов крізь рамку...Лінка швиденько пробігла поглядом по екранах біля митного контролю. Лондон, аеропорт «Лутон», 11.10. Є! І тоді побачила його. Адріан саме клав торбу на транспортер. З туристичного рюкзака щось висунулося й впало на землю. Мабуть, светр. Адріан спробував запхнути його поверх багажу. Не вірячи власному щастю, Лінка рушила в його бік, та це виявилося нелегко. Черга розливалася навсібіч, мов лава вулкану, бо всі намагалися якомога швидше пройти митний контроль. За рамками їх вабили безмитні крамниці, і кожен пасажир інстинктивно боявся, що не встигне. Протискуючись між людьми, які ще в черзі ділилися багажем, щоб не перевищити дозволених п'ятнадцяти кілограмів, вона на хвилину загубила Адріана, і коли нарешті дійшла до контрольного пункту, хлопця вже там не було. Ой, ні! Що робити?! Лінка зіп'ялася навшпиньки, силкуючись розгледіти в натовпі його біляву голову. Є! Адріан прямував у бік рамки. Якщо він її пройде, усе пропало! Там черга була набагато менша, і Адріан занадто швидко наближався до пристрою, завданням якого було перевіряти ручну поклажу за допомогою рентгенівських променів. Лише хвилина. Now or never.
Лінка стала навшпиньки й вигукнула крізь юрбу:
- Адріане!
Голос у Лінки завжди був гучний. Адріан відразу почув її й вражено озирнувся.
- Адріане! - знову погукала вона. Люди почали звертати на них увагу. «Зараз мене забере поліція, - подумала Лінка. - Та поміть же ти мене нарешті!»
Вона почала вимахувати руками. Це виглядало доволі розпачливо, зате подіяло. Адріан примружився, а тоді вражено глянув на неї. Він її побачив! Лінка затамувала подих. Серце калатало так сильно, дівчина боялася, що воно от-от вискочить із грудей. Руки тремтіли, спину обливав піт. Усе відбувалося, як у сповільненому темпі. Далі вона побачила, як Адріан знімає рюкзак із транспортера, а із сірої коробки витягає пасок і мобілку. Лінка рушила до нього.
І що тепер? У голові гуло. Якусь мить вона стояла, мов паралізована, а потім, сама не розуміючи, що відбувається, почала бігти, хоча назвати бігом це було доволі складно, радше проштовхуванням у натовпі, значно повільнішим, ніж хотілося б у цю хвилину Лінці... Зупинилися одне навпроти одного, не здатні ступити бодай крок далі.
- Що ти тут робиш? - насилу вимовив Адріан.
- Я прийшла... прийшла... прийшла попрощатися.
Запала мовчанка. Обоє дивилися одне одному в очі, а повітря довкола аж вібрувало від напруги. Навколо них подорожні квапилися, постійно лунали оголошення про те, щоб не залишати багажу без нагляду, проте Лінка й Адріан не чули нічого, що відбувалося навколо них, продовжуючи вдивлятися одне в одного. Їх ділило не більше, ніж двадцять сантиметрів, але здолати цю відстань було значно складніше, ніж усю дорогу до аеропорту, важче, ніж весь шлях літаком, який незабаром мав забрати Адріана до далекого Лондона.
- Мені вже треба йти.
- Ага.
І продовжували стояти нерухомо.
А тоді Лінка наважилася: «Раз козі смерть! Не знаю, чи можна так робити, але якщо я виглядатиму, як ідіотка, нічого не вдієш. Він однаково виїздить, ніхто не довідається». Наблизилася до Адріана й обійняла його за шию. За мить відчула його руки на своїй спині. Так вони й стояли, притулившись, а тоді Лінка несміливо торкнулася його волосся, відгорнула пасмо за вухо.
- Пробач мені, - прошепотіла вона. - Мабуть, я повна ідіотка, але... здається, я тебе кохаю. Тобто, справді кохаю.
Вимовивши це, Лінка запрагла втекти чимдалі, світ за очі. Їй здавалося, що весь аеропорт, весь світ утупився в неї, а вона перетворилася на посміховисько для цього натовпу, справжня дурепа, яка так необачно відкрила свої почуття... Зараз її висміють! Та замість цього відчула на своїй шиї теплий Адріанів подих і його вуста, які шукали її... Вони були м'які й ніжні. Здавалося, вона чекала цієї миті все своє життя. Враз пролунало чергове оголошення.
- Останніх пасажирів, що подорожують лініями «Wizz Аіг» до Лондона, просять підійти до гейту номер три.
- Халінко, я мушу йти. Але... усе владнається. Я тобі напишу.
І знову обійняв і поцілував її.
- Іди, йди, - Лінка насилу вивільнилася з його обіймів. - Бо справді запізнишся. Тітка хвилюватиметься не на жарт.
Вона дивилася, як Адріан пройшов за рамку й востаннє глянув на неї щасливими очима. А тоді його вуста прошепотіли: «Я тебе кохаю!»