"Кава з кардамоном" Яґелло Йоанна

III

- Закуриш? - простягнув їй пачку сигарет.
- Не курю, - Лінка глянула на пересторогу на пачці. - А тобі не страшно курити, коли на сигаретах пишуть, що вони спричиняють рак?
- А мені по барабану, - знизав плечима Конрад. - Усі ми помремо, причому чим швидше, тим краще.
- Ти що, із глузду з'їхав?
- Чого це? Ще скажи, що життя прекрасне. Де там, цінуються хіба що бабки, як нема бабла й зв'язків, то ти ніхто.
- Чому ти такий песиміст?
- Я не песиміст, а реаліст.- Давай повернемося, мені холодно.
- То й повертайся собі, а я не хочу. Люблю, коли мені зимно.
Якийсь дивний хлопець. І поведінка химерна. Спершу Лінка хотіла було з ним залишитися, проте їй весь час чомусь було ніяково. Вона неспокійно тупцяла на місці.
- Ну, добре, якщо ти змерзла, то повернемося. Але за умови, що дозволиш себе трохи погріти.
І поклав їй руку на плече, але Лінка відсторонилася.
- І чого ти така недотика? Я ж тебе не з'їм.
Може, вона й справді перебільшує? Так чи сяк, їй хотілося повернутися, прогулянка встигла набриднути. Уся ця розмова вийшла якоюсь неприємною, хоча Лінка сама не розуміла, чому саме. Ішла похмура, утупившись у сніг під ногами. Коли заходила до школи, їй здалося, ніби між дерев майнула чиясь тінь.
Ліжка стояли в кількох класах, хлопці й дівчата окремо. Старі розкладачки вночі скрипіли немилосердно. Лінка швиденько вмилася й залізла до спальника. Та щойно вона пригрілася, і їй зробилося тепло й приємно, як дівчина згадала, що забула почистити зуби. Що довше намагалася просто заснути й не ходити до ванної, то більше їй здавалося, що вона в житті не засне із брудними зубами. Хоч-не-хоч довелося встати. Лінка накинула на плечі светра, бо з вікон віяло, і рушила до туалету.
Тремтячи від холоду, вона почистила зуби й прополоскала рота крижаною водою: комфорт тут був мінімальний... Лінка мріяла якомога швидше повернутися до теплого спальника. Раптом їй здалося, що вона почула якісь звуки, наче тиху розмову. За рогом у коридорі горіло світло. До неї долинув голос, який вона відразу впізнала. Халіна розуміла, що робить погано, але навшпиньках підійшла ближче й нашорошила вуха.
- Я б хотів малювати, як імпресіоністи. Ренуар і Моне. Ти бачила ці паризькі вулиці? Світло, барви...
Голос Адріана був виразний, він завжди, коли чимсь захоплювався, підвищував голос.
- На цих картинах усе аж сяє, дрижить від світла...
Кому він розповідав про свої вподобання? Другого голосу вона виразно не чула. Це явно була якась дівчина, Лінка вловила її мелодійне сопрано, і їй раптом зробилося прикро. Воно ніби Адріан лише друг, але оте почуте мимохіть «ні, чому ти так вирішив» чомусь муляло. А тепер... Ну, що ж. Певне, він гарно розважається. Дівчина з його групи, з його класу. Лінка не надто розумілася на живописі. Важко уявити, щоб Адріан отак розповідав їй про імпресіоністів. Стенула плечима, позадкувала й так само тихенько повернулася до кімнати. Проте невідомо чому в куточках очей раптом повисли, а тоді скотилися на піжаму, дві сльозинки.