"Кава з кардамоном" Яґелло Йоанна

VII

- Це не було самогубство! Не міг він цього зробити, чуєш?! Крім того, він так був накачаний героїном, що не міг би навіть підняти тієї рушниці!
- Окей, не кричи, я ж не заперечую, - Лінка вже засумнівалася, чи справді побачення в парку було гарною ідеєю. Вона страшенно замерзла, бо довелося весь час кружляти довкола ставка, розмовляючи переважно про Курта Кобейна. Хоч Конрадів монолог важко було назвати розмовою.
- Мені зимно, - наважилася сказати Лінка.
- Зимно? - запитав він, немовби прокинувшись.
- Може, підемо куди-небудь?
- Куди?
Боже, що за хлопець. Їй здавалося, що вони не спілкуються, а просто перекидаються словами.
- Я голодна. Може, зайдемо до в'єтнамського бару на сайгонки? Або смажений рис?
Конрад лише знизав плечима.
- Ну, гаразд, пішли.
У барі «Кім-Сум» як завжди вирувало життя. За столиками сиділи родини з дітьми, бізнесмени й пенсіонери. В'єтнамська кухня смакувала всім. Великі порції, политі соусом, який кольором та консистенцією нагадував полуничний кисіль, об'єднували людей різних професій та національностей.
- Я візьму сайгонки. А ти? - Лінка зітхнула. Конрад був якийсь малопритомний. Дивився то в меню, то на стелю.
- Я? Може, те саме, що й ти. Але є одна проблема. Я забув гаманець.
Ага. Що ж, не дивно, що він так розхвилювався. Лінка починала його розуміти. Запросив дівчину на побачення, а грошей не має.
- Гаразд, я заплачу, - посміхнулася Лінка.
Вони сіли в куточку зали й почали краяти хрумкі сайгонки. Лінка раювала: вона обожнювала в'єтнамські страви. Конрад їв байдуже, до того ж увесь час позирав на мобілку. Лінка вже подумала, чи не поспішає він куди. Раптом до бару зайшли двоє іноземців. Скидалися на японців, хоча Лінка не була певна, їй рідко вдавалося розрізняти людей східних національностей. Прибулі підійшли до в'єтнамця за стійкою й запитали про щось англійською. Лінка почула слово «chicken». Вони, мабуть, намагалися замовити курятину, проте низенький в'єтнамець з вибачливою широкою посмішкою лише розвів руками. По-англійському він був ні в зуб ногою.
- Куйка з йисом!
Один з японців вирішив порозумітися польською.
- Пйосю, - додав другий.
- Яйовицина п'ять сьмаків.
В'єтнамець витріщався на них, пожадливо вслухаючись у їхні слова.
- Яйовицина, - повторив він. - Нема.
- Куйка, куйка, - другий японець подумав мабуть, що коли говорити голосніше, то це подіє.
- Нема, - посміхнувся в'єтнамець, кивнув головою й занотував щось у блокнотику.
Ця сцена привернула загальну увагу. Люди реготали чимраз голосніше, а коли в'єтнамець заходився повторювати, з тією самою, ніби приклеєною, посмішкою: «Куйка нема, пйосю», рівень абсурдності досягнув апогею. Лінка відчула, що плаче від сміху. Та й не тільки вона. Чоловіки за столиком посеред зали трусилися від сміху, мов ропухи, тримаючись за здоровенні черева. Реготалася родина з малою дитиною. Нарешті японці й самі засміялися, відмовившись від спроб пояснити щось за допомогою слів, і показуючи на тарілки інших відвідувачів. В'єтнамець, котрий, як папуга, повторював «нема, нема», зрештою захихотів і собі. І лише одна людина не сміялася. Конрад сидів, тупо колупаючи виделкою свої сайгонки. Лінка глянула на нього, витираючи розмазану туш під очима.
- У тебе ще тут розмазане, - показав він виделкою на її ліву щоку.
- Як же я насміялася.
- Не розумію, що тут смішного. Якщо вже вони сюди приїжджають, то повинні вивчити польську. Це просто жалюгідно.
Лінка глянула на Конрада. Він більше не здавався їй гарним. Вуста мав тоненькі, як рисочка. І справді, він ніколи навіть не усміхався! Тепер уже Халіна глянула на мобілку й удавано-перелякано вигукнула:
- Ой леле, мушу негайно бігти! Я ж обіцяла посидіти із братом!
Конрад не встиг навіть попрощатися, бо Лінка вже вискочила з бару, подалі від його похмурої фізіономії.