"Кава з кардамоном" Яґелло Йоанна

III

- Добре, що ти вже краще почуваєшся... до школи ходиш і все таке... - Лінка не уявляла, що далі говорити. Стояла, опираючись на край столу в кімнаті Наталії й нервово гризла солоні палички.
- Так.
Запала незручна тиша.
- Що ж, сідай, розтлумачу тобі ці хвилі, - промовила нарешті Наталія і за мить мелодійним голосом почала пояснювати Лінці природу явищ, про які та поняття не мала. Через годину Халіна відчула, що більше не витримає.
- Наталіє, мабуть, досить. Я вже зрозуміла, дякую.
- Не дякуй. Я роблю це лише тому, що Райдуга наказала. Не тіш себе надією, що існує якась інша причина.
Слова Наталії подіяли наче холодний душ. Колишні подруги раптом глянули одна одній в очі.
- Ми ж із тобою так дружили! - видушила Лінка.
- Так отож. Дружили. А ти взагалі розумієш, що таке дружба? Розумієш, що я відчувала? Ти раптом перестала мене помічати, у тебе з'явилися інші справи, я почувалася, ніби мене викинули на смітник. Неважливо, як довго ми дружили, з'явився хтось новий, хто краще тобі пасував, і що? І кінець дружбі. Гівно це, а не дружба, зрозуміла?
- Наталіє, але...
- Не перебивай мене. Ти все від мене приховувала, нічого не розповідала, а друзі ж існують, щоб допомагати в скруті, правда? А ти? Я раптом перестала для тебе існувати. Ти собі вмить знайшла нову подругу й хлопця...
- Адріан не мій хлопець...
- А хто? Подружка він тобі, чи що? Не забувай, що це я тебе з ним познайомила. У тебе є Каська, Адріан, а в мене? Ти мене пошила в дурні. Гадаєш, що можна отак з людьми поводитися, бути з ними, доки вони потрібні, а коли вже ні, то просто відвернутися спиною. І ще дивуєшся, що тебе перестають обожнювати.
Лінці зробилося недобре. Звісно, вона розуміла, що Наталія перебільшує, але цей раптовий вибух зачепив у ній якусь чутливу струну. У глибині душі Лінка відчувала, що в Наталіїних словах є дещиця правди. Невже вона справді використовувала людей? Наталію? Їй здавалося, що ця дружба перегоріла якось природно, сама по собі. І вже потім, після кількох Наталіїних ляпів, Лінка остаточно відвернулася від подруги, бо та на це заслужила... Халіна не знала, що відповісти на це, тож не сказала нічого. Позбирала свої зошити й тремтячими руками повпихала їх до торби. Потім просто вийшла. Але не бігла вниз сходами, ступала повільно, ніби до ніг хтось поприв'язував каміння...
Вона вже лягала спати, коли, вимикаючи комп'ютер, раптом почула сигнал повідомлення.
* Здається, я знайшов, - писав Адріан. - Щойно повернувся з лікарні.
* І що? - негайно відписала вона.
* Може, давай завтра зустрінемося, і я все тобі розкажу.
* Ти що. Мушу дізнатися зараз.
* Зараз дуже пізно.
* Я вийду із собакою. Зустрінемося під будинком за 10 хвилин, ОК?
*ОК.
Лінка скинула піжаму й знову натягла джинси та светр. Подумала, чи ніхто не помітить її відсутності, але на щастя, у вітальні сидів лише Адам, та й він утупився в екран комп'ютера відсутнім поглядом.
Лінка навшпиньках пройшла до передпокою, де під дверима лежав Фікус.
- Фікусику, погулятки не хочеш? - прошепотіла псові на вухо.
Фікус недовірливо глянув на неї. Адже годину тому він повернувся із прогулянки. Проте чарівне слово «гуляти» подіяло, і Фікус почав кружляти передпокоєм, метляючи хвостом і б'ючи ним по дверях.
- Адаме, ти із собакою виходив?
- Ну так.
- Бо Фікус хоче прогулятися.
- Ой Боже, - зітхнув Адам. - Може, йому припекло.
- То я з ним вийду на хвилинку. Не проблема. Свіжим повітрям подихаю.
І перш ніж Адам устиг отямитися й заперечити, щоб вона не ходила ночами, Лінка вже зачинила за собою двері. Адріан чекав біля будинку, тупцяючи від холоду. Щоправда, погода була майже весняною, та цього разу «майже» відчувалося помітно. Березневі ночі нічим не відрізнялися від лютневих. Морозець був добрячий.
- Це виявилося не так просто, - почав Адріан, розтираючи замерзлі щоки. - На щастя, я часто приходжу до батька, коли той чергує, тож ніхто нічого не запідозрив, але довелося почекати. Батька викликали у зв'язку зі складним випадком. Спершу я шукав карточку дитини із прізвищем, як у тебе, але марно. Тоді знайшов документи твоєї мами й інформацію про пологи. Потім за датою шукав документи дитини. Я думав, що їх немає, але вирішив переконатися. Крім того, я ж не знав, чи в тебе прізвище батька чи матері. Оскільки документи зберігаються в хронологічному порядку, це було не дуже складно. Я відклав дітей, які народилися вчасно. Їх виявилося небагато. На щастя, це невелика лікарня. Слухай, дівчинка на ім'я Катажина... Прізвище Печериця тобі знайоме?
- Ні, - похитала головою Лінка.
- Цій дівчинці поставили діагноз «дитячий церебральний параліч». І це була єдина хвора дитина, яка народилася того дня.
- Але бабуся говорила щось про ваду серця, а не про ДЦП. Ні, неможливо, щоб це була вона... Може, ваду викрили не відразу?
- Не знаю. Я не міг забрати всі ці папери, це дуже небезпечно.
- Ну, а... - Лінка мусила про це запитати. - Там була якась інформація про те, коли вона померла?
- Так отож. Оце мене й здивувало найбільше. Немає. Є документи за кілька місяців, а потім з'являється інформація про те, що дівчинку виписали з лікарні.
- Виписали!
- Саме так. Тобто вона була жива й здорова, якщо її виписали.
- Тоді тим більше, це не вона.
- Лінко... А я переконаний, що це таки вона. У карточці твоєї мами, де інформація про пологи, є не лише стать дитини, але й вага при народженні й бали по шкалі Апгар... Балів небагато, всього чотири. Я порівняв. У карточці цієї дівчинки все те саме.
Лінка здригнулася. Не може такого бути. Це якась помилка. Вона більше нічого не розуміла.
- Отже, не хворе серце, а ДЦП... Однокласниця якось мені про таке розповідала, у неї теж було ДЦП у дитинстві. Якраз вона із цього видряпалася, але, кажуть, що це дуже небезпечна недуга. Може, її виписали з лікарні, а потім стан дівчинки погіршився? Певне, так і сталося... А бабуся могла не все знати. Але чому в неї таке прізвище? Може, у карточці помилка? Дитина повинна мати прізвище батька або матері. Інакше не буває.
- Лінко, не знаю, як тобі й сказати... У документах відзначено контрольні візити протягом кількох наступних років. І записи свідчать, що в неї не було погіршення, навпаки...
- Що це значить?
Лінка похолола.
- Це значить, що твоя сестра зовсім не померла, принаймні не протягом кількох перших років, хіба що в документах помилилися або ми десь не там шукаємо.- Господи, невже мене стільки часу дурили?
- Я б цьому не здивувався. Мене теж ошукували. Колись розповім, якщо захочеш. А тепер тобі точно треба йти.
І кивнув убік, бо від будинку до них прямувала темна постать. Лінка квапливо помахала Адріанові й побігла до Адама.
- Що це за хлопець? - запитав Адам уже вдома.
- Знайомий.
- Ти зустріла знайомого, вийшовши опівночі із собакою?
- А яка різниця, котра година?
- Халінко... Добре, що твоя мама цього не бачить, вона б страшенно рознервувалася. На щастя, вона вже заснула.
- Та невже. Мамі до мене байдуже, та й годі. Тобі теж раджу мною менше цікавитися.
У ній раптом зродився бунт. Почуття, причини якого Лінка знала, проте наслідків не могла передбачити. Але всієї цієї брехні було вже забагато.
- Окей, я домовилася зустрітися зі знайомим біля будинку, хотіла поговорити. Про що - цього сказати не можу, так що не розпитуй. Було би прекрасно, якби ви нарешті перестали мене ошукувати. Ви очікуєте, що я завжди говоритиму правду, питатиму дозволу, буду слухняною дівчинкою, а самі приховуєте якісь свої таємниці. Годі! Я однаково про все довідаюся, ніхто мене не зупинить!
Адам сидів, витріщивши очі.
- Ліночко, заспокойся. Я чесно не розумію, що трапилося.
- Ти хочеш сказати, що нічого від мене не приховуєш? Правду про несподіваний мамин від'їзд, її тривалу відсутність, дивне повернення? Не замовчуєш жодних родинних таємниць?
Адам стиснув вуста й нервово глянув на фіранку, що тріпотіла від протягу.
- Ліночко, мама заборонила мені будь-що розповідати про певні речі, та може, це неправильно... Може, краще тобі знати. Коли ти була маленькою, мама народила другу дитину, але дівчинка померла при народженні. Мама дуже важко це пережила. Потрапила до лікарні. У неї була депресія... Нещодавно хвороба знову озвалася. Мама поїхала лікуватися до Кракова. Вона не хотіла тобі розповідати, боялася, що...
- Чого? Що я вважатиму, що вона здуріла, бо лікується в психушці?!
- Це така сама лікарня, як будь-яка інша, - тихо мовив Адам. - Не кричи так, я не хочу, аби вона прокинулася.
- І це все?
- Не розумію.
- Це все, що ви від мене приховували?
- Тебе це не дивує?
- Ні. Я про це знала.
- Ти про все знала?
- Майже. Про те, що поїздка за кордон виявилася психіатричною лікарнею, може й ні, але мене вже нічим не здивуєш. А про дитину знала. Бабуся мені розповіла. Щоправда, за її версією, у дитини був порок серця, але це вже деталі. Є ще й третя версія... - Лінка замовкла.
Їй кортіло розповісти Адамові про Адріанові пошуки, але треба було добряче подумати.
- Третя версія?
- Ні, нічого такого, забудь про все, що я тобі сказала. А ця лікарня... маму вилікували? Тобто... вона туди більше не повернеться?
- Сподіваюся, що ні.
Лінка довго вовтузилася в ліжку, намагаючись заснути, їй так цього хотілося, бо дівчина вважала, що сон інколи може вирішити всі проблеми й здатен вилікувати. Завжди, варто було їй рознервуватися або схвилюватися, сон приносив їй відчутне покращення. Але сон не приходив. Знову й знову лунали в голові бабусині слова...
«Вона прожила лише кілька днів... Вада серця... Жодних шансів...»
І Адамові...
«Померла при народженні...»
А тоді Адріанові.
«Дитячий церебральний параліч...»
Погляд зупинився на поличці з детективами. Спершу дівчина потайки брала їх у мами, та поступово перестала із цим критися й розіклала на полиці улюблені книжки. Класичну Агату Крісті й майже класичну Кароліну Грехем із серії про вбивства в Мідсомері, та передусім романи Геннінга Манкелля про захопливі пригоди комісара Курта Валландера, від яких Лінка не могла відірватися. Вона була фанаткою детективів, тож точно знала одне: якщо в зізнаннях не збігаються бодай дрібні деталі, то хтось явно бреше.