"Кава з кардамоном" Яґелло Йоанна

VII

Звісно, Адріан приїхав під гімназію не лімузином, але все-таки це була машина. У Лінки з'явився хлопець із власною тачкою, навіть, якщо це був лише друг. Щойно він посигналив, як дівчина помахала подружкам і жваво рушила до машини.
- Давай заскочимо на каву. Я тут недавно знайшов таке класне місце. Зветься «Оксамит».
«Це вам не підозріла „Зірочка" в Сероцьку, де тхне несвіжим пивом», - подумала Лінка, спускаючись стрімкими сходами до залитого рожевим світлом приміщення. Пахло ароматичними свічками, кавою і ще якимись східними прянощами.
У кав'ярні було багато куточків, кожен оформлений в іншому стилі. Біля вікна, під прозорими фіранками кольору фуксії, була мало не театральна сцена: східні покривала мінилися блискітками, у вазі замість квітів пишалися павині пера. Поруч лиснів чистотою гладенький аскетичний столик, а єдиною ознакою комфорту були сніжно-білі хутряні накидки на полірованих дубових лавах. Маленьке віконечко в побіленій стіні праворуч освітлювало наступну кімнатку, блакитну із червоним.
- Де тобі більше до вподоби?
- Ось тут, - Лінка, не вагаючись, вказала на біло-блакитно-червоний куточок.
- Любиш атмосферу Греції?
- Та-а-ак.
Ліпка ніколи не була в Греції, та якщо він так каже...
- Чого б тобі хотілося?
- Кави.
Адріан простягнув їй меню, де на чотирьох сторінках видніли довгі описи різних кавових напоїв.
- «Ванільна задума», - прочитала Лінка. - «Повів весни в ледь обсмажених зернах колумбійської робусти, змішаної з новозеландською арабікою та найкраще молоко від голландських корів, із додатком лимонної трави й анісу».
Адріан скривився.
- Ця тобі не смакуватиме.
- Справді, дивно звучить, - погодилася Лінка, яка з відразою подумала про молоко з анісом. - «Карамельний екстаз», - читала вона далі. - «Подвійне еспресо із сильно обсмажених кавових зерен із Мозамбіку та карамельним морозивом». Усе, здаюся.
- Можна вибрати за тебе?
- А якщо вона мені не сподобається?
- То поллємо нею квіти, - хлопець кивнув на зелену парасольку пальми в горщику під вікном.
Кава пахла солодко й водночас різкувато. Лінка відчувала на язиці смак меду й іще чогось, якихось невідомих прянощів.
- Що це таке? Не кориця, щось інше.
- Кардамон. І певне ще якісь інші прянощі.
- Як зветься ця кава?
Адріан зазирнув у меню.
- «Медова пристрасть».
- Гм, мені подобається. Краще пристрасть, ніж екстаз. А що тут у них ще є?
- «Шоколадна заборона», «Малинова сонливість», «Горіхова спокуса».
- Гарно. Скільки їх узагалі?
- Шістдесят чотири.
- Комусь довелося добряче помізкувати, щоб повигадувати всі ці назви.
Кава й справді була на диво смачна, а крісло м'якеньке. Лінка просто розкошувала.
- Таке класне місце.
- Знаєш... Мені скрізь класно, де можна побути із кимсь класним... - тихо мовив він.
- Ти збирався розповісти про якийсь заробіток, - перебила вона його не надто чемно.
Лінка раптом розхвилювалася. Адріан просто друг, а вона відчула... Вона не була певна, та їй здалося, що хлопець проказав це якось по-особливому, а не просто стверджуючи факт... Та може, це їй лише здалося. На щастя, він уже заговорив, і дивне відчуття минуло.
- У мого дядька в Студзянках біля Варшави є міні-плантація ялинок. Щороку на свята продає їх гуртом, та зараз у нього якісь проблеми із хребтом, диск вискочив. Він міг найняти когось із села, але запропонував мені. Ялинки треба повикопувати й посадити в горщики, а тоді їх перевезуть до закупівельного пункту.
- Мені доведеться викопувати ялинки? Із задоволенням, та не знаю, чи мої м'язи достатньо розвинулися від розумової праці.
Адріан посміхнувся.
- Ти б могла допомогти садити їх у горщики. Мені потрібна друга пара рук, сам я не впораюся. А ялиночки маленькі.
- Гаразд.
Усе-таки це була якась розвага. Пропозиція цікава, а якщо на цьому можна щось заробити... Лінка опинилася без жодної копійки, а їй так хотілося купити якісь подарунки для Адама, Кая й бабусі... Щодо мами не була певна. Бо ж невідомо, чи приїде вона до них на святвечір. Та й оті п'ятдесят злотих хотіла повернути, вирішила вислати їх поштовим переказом на адресу агенції. Що не кажіть, а це борг.
- Про що так замислилася?
Хлопець дивився на неї ніжно. Занадто ніжно.
- Нічого. Пробач. Мені треба до вбиральні.
«Мені це здалося. Точно здалося, - думала вона, намилюючи руки над кумедним золотим умивальником. - Адріан мені лише друг, і так і повинно залишитися». Із цією думкою вона повернулася на місце.
- Скажи мені, коли саме можна їхати викопувати ці ялинки?
Лінчине питання залишилося без відповіді, бо їхню увагу привернула пара, яка спускалася по сходах. У хлопця були довгі світлі дреди, у дівчини - коротка стрижка з рівним чубчиком. На дівчині висіла хустка-слінг, у якій спало немовля.- З дитиною до кав'ярні?
- Маля, мабуть, спить. А тут заборонено курити, тож чом би й ні?
Лінка відчула, як на очі навертаються сльози. Відвернулася, але зрадливі струмочки все-таки побігли по щоках.
- Що сталося?
- Ця дитина... Вона мені дещо нагадала.
І раптом, сама здивована тим, що робить, розповіла Адріанові все.
- Мені так шкода. Дуже сумна історія. Це неймовірно важко, коли довідуєшся про щось таке...
- У мене ніхто ніколи не вмер, - плакала Лінка. - А тепер... Я ж її навіть не знала, чому мені тоді так сумно?
- Знаєш, я не надто люблю кладовища, та може, тобі полегшає, якщо... ну, не знаю... поставиш у неї на могилці свічку чи квіти принесеш? Де це? У Варшаві?
А й справді. Де ж похована ця дитина? Батько лежить тут, отже, дитина теж мусить бути поруч... Та може, її могила в Кракові, мабуть, що так, бо мамина родина походить звідти.
- Спробую запитати в бабці Стефи, - вирішила Лінка.