Він | 18+ |

Розділ 6

- Думала, зможеш утекти? - чоловік насмішкувато звів брів, продовжуючи спопеляти мене пильним поглядом. Я досі не могла визначити емоції, що плескались у його темних очах. Чоловік все ще залишався для мене загадкою, я не знала, як знайти до нього підхід, як на нього вплинути, як змусити стати м'якшим. Немов він був мармуровою статуєю, що отримала можливість говорити та рухатись...

Андерсон легким кивком голови показав мені за спину, я обернулася та побачила, що біля хвіртки стоять мої тимчасові охоронці, точніше, наглядачі. Боляче прикусивши щоку зсередини, я опустила очі та вп'ялася нігтями в долоні.

- Ти змушуєш мене вдаватися до більш дієвих заходів, - Джеймс опустив очі та звів брови, від чого в нього на чолі з'явилися невеликі зморшки. Я насторожилася, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Довго чекати не довелося: Андерсон в одну секунду скоротив відстань між нами, схопив мене за лікоть та потяг до хвіртки, яку я кілька хвилин тому називала порятунком, а тепер проклинала як могла.

- Відпусти! - скрикнула я, намагаючись вирватись, але чоловік був сильніший. Тоді я різко відсахнулася в сторону, вирвалась, по інерції пройшла ще кілька кроків та, попереджаючи будь-які дії з його боку, рішуче пригрозила: - Зробиш ще крок - і я закричу! - побачивши посмішку недовіри на губах Джеймса, я поспішила додати та вказала на завішані білими напівпрозорими шторами вікна: - Це кабінет директора, там точно почують мій крик!

Усмішка зникла з обличчя Андерсона, він спохмурнів, не відриваючи від мене погрозливого погляду.

- Краще йди, - продовжила я, повільно відступаючи до чорного ходу. - Можеш навіть залишити тут своїх людей, аби я не втекла...

Я обірвала фразу, адже він, схоже, вже мене не слухав: чоловік просто розвернувся й пішов геть, навіть не глянувши на мене. Я не стала чекати, поки він передумає чи викине ще щось, та поспішила до будинку.

...

- Ні, Теа, ти від мене так просто не підеш! - Еліс схопила мене за руку та розвернула до себе. Її обличчя зараз висловлювало суміш образи й роздратування, а в тоні явно проступало невдоволення. Я важко зітхнула, спробувала вирватись, проте подруга тримала міцно.

- Що ти хочеш почути? - нарешті скрикнула я, коли в мене увірвався терпець.

Ось уже цілий день вона ходить за мною хвостиком та намагається вивідати інформацію про те, що сталося вчора, та про причину відміни моїх ранкових планів! Якби я могла їй усе розповысти, обов'язкого зробила б це, але зараз, думаю, не потрібно вплутувати в мої проблеми інших людей. Тим більше, у дворі коледжу на мене чекала машина, і чим скоріше я повернуся до будинку, тим менше буде проблем. Сподіваюся...