Він | 18+ |

Розділ 10

Я зручніше поклала рюкзак під голову й лягла на лаву. Ось уже два дні як я втекла з будинку, і сьогодні мені вдалося залишитись в аудиторії. Зараз усього лише п'ята година вечора, тому заснути навряд чи вдасться, зате можна спокійно відпочити після важкого дня. Дякувати Богу, ніхто не помітив того, що я дві ночі провела в коледжі. Сподіваюся, так піде й далі!

Скільки ще мені доведеться ночувати тут? Може, Андерсон уже змирився з тим, що я втекла, і залишив мене у спокої? Слабка надія все ще теплилась у душі, проте я знала, що вона безглузда: його охоронці чергують біля входів і виходів цілодобово, змінюючи одне одного. Серед студентів навіть пішла чутка, що в коледжі інкогніто вчиться дитина якої-небудь зірки...

У коридорі почулись рівні кроки. В першу секунду вони здались мені дуже знайомими, але я не дозволила цій думці розвинутись: у коледжі багато людей, чиї кроки я можу відрізнити. Потрібно припинити боятись кожного шурхоту і взяти себе в руки!

Кроки наблизились до дверей в аудиторію, де я лежала, і раптом знову настала тиша, а секунду потому різке клацання замка сповістило про те, що прийшли саме сюди. От дідько! Я похолоділа й затамувала подих, молячись, щоб "гість" виявився звичайним учителем, який прийшов по забуту папку чи зошит, і не помітив моєї присутності. Замогильна тиша створювала оманливе відчуття безпеки, але я знала, що не сама.

- Марно намагаєшся, Грін. Я знаю, що ти тут.

Я здригнулася, до болю вп'явшись нігтями в долоні. Ні, будь ласка, цього просто не може бути!

Знайомий хлиплуватий баритон, як завжди холодний, грубий і зарозумілий, належав Джеймсу, хай йому грець! Яка нелегка його сюда принесла? Звідки він узагалі дізнався, де я?

Я заплющила очі, прислухалась до найменших шурхотів. Напевно, він так і стояв біля дверей, роздумуючи, на якому ряді я ховаюся. Чи сумнівався, що я взагалі тут... О, хоч він вирішив, що помилився!

- Я все одно знайду тебе, - продовжував Андерсон, а я повільно втрачала всяку надію на порятунок. Зараз він забере мене до свого будинку, а потім... Я вирішила не думати про те, що буде потім.

Тишу розірвали гучні кроки. Чоловік піднімався сходами повільно й невмолимо. Я боялась розплющити очі, повернути голову до проходу, побачити там його фігуру... Підібравши коліна ближче до себе, я просто чекала, поки він побачить мене. А що мені ще залишалось робити? Скочити, втекти? А куди тікати? Напевно, біля виходу знову чергують його охоронці, а в коледжі мені не сховатись. Якщо він прийшов сюда, то зможе потрапити до будь-якого приміщення.