Він | 18+ |

Розділ 14

На обличчі Андерсона з'явилось щось на кшталт подиву, який вмить змінився на все ту ж погрозливу маску холодної байдужості.

- Не змушуй мене тягти тебе силоміць, Грін, - спокійно проказав він.

Я мимоволі здригнулася: в його поведінці було щось від дикого хижака, який знає, що в будь-якому разі переможе, і розважається, пропонуючи жертві ілюзію вибора.

- Я краще залишусь тут із цими хлопцями, ніж поїду з тобою! - у відчаї гукнула я і, круто повернувшись, побігла геть у протилежному напрямку. На очах виступили сльози образи й гіркоти, відчуття своєї безпорадності пригнічувало мене й одночасно змушувало бігти вперед, немов батогом б'ючи по п'ятах. Якщо я хочу здихатися Андерсона, то повинна бігти. Можливо, він не дожене мене. Можливо, я можу врятуватись.

Як на зло на шляху трапилось бите скло, воно тисячами голок пронизувало стопи, викликаючи тихий здавлений крик. Я впала на землю, обличчям у холодну калюжу з мутною водою, праву щоку пронизав гострий біль. Провела долонею по шкірі, намацала щось липке, а слабке світло ліхтаря дозволило побачити червоні краплі на асфальті й величезну тінь позаду. Незважаючи на розуміння того, що все скінчено, я спробувала підвестись, але ліва нога відмовилась слухатися: уламок застряг глибоко, і на те, щоб витягнути його, знадобиться час.

Тінь наближалась. Я підняла голову й побачила над собою Джеймса. Спочатку на його обличчі відбивався лише нудний вираз і навіть щось на кшталт посмішки, але тільки-но він помітив кров на моїй щоці, одразу ж схвильовано спохмурнів, переводячи погляд з мого обличчя на уламки скла, що валялись навкруги.

Не промовивши ні слова, він нахилився й обережно, немов дорогу ляльку, взяв мене на руки. Від цього порівняння мені стало гірко: він бачить у мені лише іграшку, невідомо для чого призначену. Я була така слабка й безпорадна, що просто притиснулась до його грудей, намагаючись заспокоїти сльози, що лились безкінечним потоком. Холод пронизував тіло наскрізь, мене били дрижаки.

І навіщо я втекла з лікарні? Може, там у мене були хоч якісь шанси уникнути подальшого полону, а тепер я в будь-якому разі повернусь до будинку...

Андерсон доніс мене до автомобіля, а потім, перехопивши зручніше, примудрився відчинити задні дверцята. Я вразилась його силі - все-таки, не кожен зможе однією рукою тримати мене, а іншою відчиняти двері машини - і одразу ж подумки запевнила себе в тому, що мені абсолютно все одно. Я вже вирішила, що будь-які взаємини з Джеймсом скнічаться погано... для мене, в крайньому випадку.