Механічне серце

Голос дощу

Вона зітхнула від гучного та жвавого дощу, що наполегливо настукував в зачинені шибки. Вона любила нічний дощ. Тіна підвелася з ліжка, на якому так і не заснула. Часом сон не приходив заколисувати її. Мабуть він бродить під її вікнами шукає щілину, крізь яку можна прошмигнути в будинок. Тіна любила мріяти, особливо у такі дощові дні, які, як здавалось, тягнулись цілу вічність, та вона не зважала на це.Вона не звикла думати про майбутнє. Дощ - це її стихія, до якої її завжди тягнуло. Її завжди хотілось стати хмарою і ні про що не хвилюватись. Тіна обережно підвелась і доторкнулась до холодної та вогкої шибки. Коли вона була ще зовсім маленькою, то подовгу тримала задубілі від холоду пальці на вікні, торкаючись крізь скло мокрої дощової руки і повільно вдивлялась у те обличчя, що дивилось на неї крізь вікно. Дощове обличчя. Таке холодне, неживе, мов скляна лялька з сірими очима, які дивилися на Тіну. Чомусь вона завжди вважала дощ усміхненим, навіть найгірший і такий, що міг зруйнувати її вбогу, як сито, хатину. Та все ж вона вважала цю хатину дорожчою за Аметистовий замок, або як його ще називали, замок Грози. Та що там за один - за сотню таких замків. Кажуть, ніби у замку живе Гроза - сувора королева (до того ж єдина) і що ніхто її не бачив, хоча з замку з'являються посланці з новими законами та розпорядженнями королеви. Чимало людей, а точніше, злодіїв та сміливців намагалися пробратися в замок та кожен, хто мав подібні наміри, зникли. "Усміхнись, не сумуй, Тіно"-, казала колись Тріана, коли Тіна з сумним виразом обличчя дивилася на вулицю. Тріана навчила її любити дощ і завжди усміхатись до нього, бо вірила, що він живий. Тіна усе ще пам'ятала. А особливо ту загадкову і глибоку посмішку Тріани. Чому відьма залишила її саму? Чому вона пішла у Аметистовий замок? Чому, чому, чому? Безліч цих ЧОМУ вертілися і крутилися в Тіниній голові немов отара неслухняних овець, що не хотіли триматися зграї, не слухали пастуха. А головне, чому вона не взяла її з собою? "Не хвилюйся, Тіно. Це лише невелика гостина"-, це були останні слова Тріани, перед тим як вона зникла. І знову ця посмішка: порцелянова, мов очі дощу, сумна, як пісня, загадкова, я невидимі двері. Відтоді минуло багато часу і лише зараз вона наважилась іти... Це був легковажний, але водночас сміливий вчинок. Чи правильно вона робить? Тіна сама не розуміла кому вона задала це питання - собі чи скляному дощу, який глухо настукував у душу, просячи зарадити його горю. Але чи має дощ серце, щоб відчувати щось подібне?