Механічне серце

Кайдани

Вони посадили ослаблого хлопця на лаву, на ту дерев'яну лаву, яку Тіна любила гладити, на ту, яка давала їй сили і віру в себе. Тепер, при світлі дня, його силует виглядав справді моторошно, хоча Тіна вбачала в ньому вродливого молодого хлопця.

– Тіно, принеси води.

Руан взявся гортати старі книги. Величезні томи із дуже дрібним шрифтом, але схоже,  що він був у рідній стихії.  Він щось наполегливо шукав, не звертаючи уваги ні на що. Здавалось, що книги - його добрі друзі, хоча
це напевне так і було. Неспокійні пальці судомно гортали жовті сторінки. В одну мить маленька кімнатка наповнилась голосом Руана:

– Так! Нарешті знайшов!

Тієї миті Тіна зайшла з глеком води. Вона простягнула його спраглому хлопцю. Його зморені часом і кайданами руки піднесли довгождану прохолодну рідину до губ. Гість пив її спокійно, розтягуючи кожен ковток немов востаннє.
Руан чаклував над травами. Без сумніву, він був майстром своєї справи, тим паче, що його вчителем була берегиня лісу. Він підніс незрозумілу суміш і наклав її на поранені ноги змореного хлопця. Нарешті гість заснув, мабуть уперше за багато років.

– Ходімо, Тіно. Не будемо заважати,- сказав Руан пошепки.

Вони вийшли на вулицю. Було прохолодно та вогко, але не так сіро, як це зазвичай буває на початку осені. Руан і Тіна сіли на низеньку лаву.

– Руане, коли ми зможем зняти ці кайдани?
– Упевнений, що завтра вранці. Ці кайдани далеко незвичайні. Навіть механізм у них не простий, та на те вони й загадки, що до них завжди є відповіді. Не кожен відкриє двері без ключа і не кожен стане його шукати. Відповідь може бути під носом, зумій лише помітити. Я певен, що тебе не стільки хвилюють ці кайдани, як цей хлопець, адже так?
– Не зовсім. А що як Гроза здогадається?
– Я залишив їй маленький сюрприз - перстень цього хлопця. Гроза не буває в тій кімнаті, а лише може відчувати його силу.
– Але як ти здогадався? - радісно промовила Тіна.
– Дайяна знала, на що йшла, тому повідала мені багато таємниць перед тим, як...

Руанові не хотілось продовжувати. В його очах з'явилась провина і водночас ненависть. Він так, як і Тіна, картав себе за те, що відпустив свою найріднішу людину. Він прекрасно знав, куди Дайяна прямує. І не спинив...

                         *      *      *
Ранок був зовсім прохолодним. Нарешті осінь вступила в свої права. Листя змінилось до невпізнання лишень за кілька днів. Схоже, осінь не хотіла пропускати ні дня, адже час її правління був зовсім коротким. Тіна чомусь згадала Файру. Наближалось свято Вогню - віншування осені і її дарів. Покровительку цього свята - Файру - знали всі, але лише як міф, але ж Тіна знала правду. Для неї це просто чергове свято. Тіна любила святкувати, але зараз їй було байдуже. Її мозок був зайнятий зовсім іншим. Усі ці дні вона проводила з Тріаною. Скільки випробувань вона уже пройшла і ще пройде задля того, щоб радіти разом з найріднішою людиною? Та певна вона була лише у тому, що просто так це не пройде, як раніше вже не буде, та Тіна вірила у краще. Від народження вона була оптимісткою. Як і Тріана. Вона замінила Тіні матір, коли та померла під час пологів. Батька вона ніколи не знала. Тоді Тріана взяла її до себе. Вона повернеться. Вона почує. Ці спогади дитинства... як же їй було тоді добре. Все таки правда, що люди не цінують миті, проведені з дорогими людьми, а потім жаліють про це. Тіна цінувала, та все одно жаліла.

Світанок пробився крізь напівпрозору хатину з дивними ромбічними вікнами.  Усе навколо готувалось до смерті, щоб навесні знову воскреснути. Для деяких смерть - кінець, а для деяких - лише початок чогось нового, досі  незнаного.

_ Чому ти не спиш? - запитав Руан сонним голосом. Було видно, що він усю ніч не зімкнув очей. Він сів поруч і від нього повіяло якимось теплом, затишком, ніби Тіна знову сиділа біля Тріани.
– Та якось не спиться. Ти теж не спав?
– А що, так помітно? - здивовано промовив хлопець.

Тіна посміхнулась.
У кімнаті почувся стогін. Дівчина стрепенулась і миттю помчалась в хатину. Руан рушив слідом. Мелхіор марив уві сні. Хто-зна, що йому снилось, та це щось було не надто приємним. Нарешта Мелхіор прокинувся, та попри свою слабкість уже міг розмовляти. Він не пізнав цю хатину. Усе, що було два дні тому, загубилось маленькими клаптиками у його пам'яті.

– Скільки я тут?
– Майже два дні,- відповів Руан.

Мелхіор пристально оглянув Тіну.

– А я тебе пам'ятаю,- звернувся він до Тіни. - Пам'ятаю...