Механічне серце

Фатум

Хлопець зробив так, щоб Тіна заснула, хоча б на одну ніч. Він знайшов у Руанових зіллях сонний пил.
Це все не залишиться без відповіді.
Мелхіор вийшов з будинку і обережно зачинив за собою двері. Він оглянувся на уквітчані ворота і вдихнув повітря.
Чи є в нього серце? Чи може воно остаточно закам'яніло? А можливо стало лише паперовим, що від холодного подуву вітру тріпоче, а від вогню легко розгоряється?
Хай там як, на його паперовому серці залишилися і опіки, і діри, і згадки про зруйноване життя. Він глянув на свою праву руку і доторнувся до шрама у формі блискавки. Хлопець волів залишити на ЇЇ руках те ж саме, зачепити своєю ж зброєю.
Це було найобразливіше, що йому заподіяла колись найрідніша людина. Випекла клеймо і кинула на поталу пітьми.
Попереду стриміли огидні шпилі його забутого дому. Хлопець закрокував швидше, ноги несли його до великих постаментів грізних рисів і кремезних дверей, що лише пробуджували в ньому ненависть.
Двері перед ним прочинилися, але у величезній залі нікого не було. Авжеж, Гроза завбачлива. Вона завжди зустрічає гостей в особливій кімнаті нагорі, до якої вели потемнілі від часу сходи.
Мелхіор повільно піднімався вгору, порушуючи спокій сплячого замку рипучими кроками. Прочинивши перед собою двері, він увійшов у порожню кімнату з маленьким ґратованим віконцем, перед яким стояла жінка.
Він повільно увійшов у порожню кімнату, дивлячись лише на постать біля вікна. Йому так не хотілось з нею розмовляти, але у нього не було вибору. Жінка повернулася до Мелхіора і глянула йому у вічі, які палали холодністю і водночас диким вогнем. У ній боролось два почуття: жалю та ненависті. Це здавалося фантастикою, що у цієї безсердечної володарки ще залишився жаль до рідного сина, але вона не просто ворог, а щось навіть більше та складніше.
Гроза разом з тим і ненавиділа сина і тих, хто йому допоміг, але вони навіть не подумали про те, що вона взмозі помститися і це стане причиною візиту сина.
Нарешті Гроза порушила мовчання:

– На що ти сподіваєшся? На те, що я змилуюсь над цим хлопцем?
– Ти їх недооцінюєш. Як і мене.
– Намагаєшся мене залякати? Не забувай - ти моя власність.
– Хіба я річ, що мною можна володіти? Що з тобою сталося? Колись ти справді була мені матір'ю, але ці часи давно минули. Це було надто давно, щоб бути правдою. Що ж перетворило тебе на монстра?
– Я завжди намагалась дати тобі найкраще, а ти відвернувся від мене. І після цього ти називаєш мене монстром?
– Ти кинула мене у старий колодязь і закувала в кайдани без можливості існування, - Мелхіор палав від злості і шрам на його руці набув багряного кольору. - Я не прошу тебе багато - лише виправити одну зі своїх численних помилок. Лише змилуйся над цим хлопцем.
– Ти знаєш - це коштує велику ціну.
– Я й не очікував іншого, тому сюди прийшов.
– Ти згоден на будь-які жертви?
– Так. Мені здається, я знав їх завжди, і завжди знав, що мушу їм допомогти. За всяку ціну. Я для цього призначений, - голос Мелхіора звучав упевнено та твердо. - Можеш зробити зі мною все, що завгодно, лише допоможи.
– Тобто я маю допомагати людям, які бажають мене знищити?
– Заковуй мене в кайдани, забирай мою силу, убий мене, лише допоможи, - шрам ставав усе багрянишим.

Гроща закам'яніла. Вона дивились лише на одну точку - шрам на руці сина і відчувала свою провину через фатальний вчинок. Її ж прокляття повільно знищувало і так змученого хлопця. І цього вже не спинити.
На її очі наветалися сльози. Вона дивилась на хлопця крізь сльозову завісу і у грудях щось боляче защеміло.
Гроза підійшла до Мелхіора і обійняла його, але жодне слово з себе вичавити більше не могла. Хлопець і досі залишаіся спокійним.

– Я знаю, що це означає. Я знав це наперед, знав, що це моя доля і я її прийму.

Гроза поглянула на сина - усе його тіло покрилося багряними плямами, а вени напружились, наче його стискали залізним ланцюгом. Йому не вистачало повітря, його тіло викручувало у смертельній агонії, але хлопець не зронив ні звуку. Це його доля...

Жінка у чорній сукні стояла на колінах неподалік від непорушного тіла і гірко ридала. Її крики були справді моторошними, вони відбивалися від усіх стін замку і утворювали величезне ехо.
Крик безвиході та страждань.
Надворі почувся грім і рясними краплями закрапав дощ - сльози матері, що власними руками вбила сина.
Мелхіор випустив останній подих і його сили скінчились. Він просто заснув. Як же їй хотілося вірити, що він просто заснув,  як колись, у дитинстві, коли вона співала йому колискові. Вона знала, що усі ці роки він більше не спав.
Жінка сиділа на колінах і повільно гойдалася. Вона ридала і водночас сміялася, божевільно сміялася. Небо ще більше згустилося і відізвалось громом, блискавка на мить освітила непорушне тіло її сина, а Мелхіор повільно зникав. Гроза злякалася, та залізне серце на її шиї забриніло. Усе було зрозуміло.