Механічне серце

Одне ціле

– Тіно, тобі тут не місце.
– У мене немає вибору. Ти ж однаково все знаєш, - Дайяна поглянула на жахливі рани на Тіниних руках. Холодні сльози потекли по її щоках.  - Руан на все це не заслуговує.
– Навіть не збирайся здаватися, Тіно. Найстрашнішого ти ще не знаєш.
– Чого я не знаю?
– Якщо я відкрию тобі завісу - ти зовсім опустиш руки.
– Хіба може бути щось страшніше за втрату найближчих людей? Спочатку Тріана, потім ти, а тепер Руан. Чим я це заслужила?
– Тіно, твій шлях дуже важкий, але повір - ти витримаєш. У тебе неймовірний дар, дар відчувати природу. Він погубив мене, але скривдити тебе я не дозволю.
– Але що ж мені тоді робити? Я не можу допустити смерті Руана, але ж чим тоді я допоможу людям у механічній в'язниці?  Я знаю, що якщо Руан загине, мене теж не стане.Чому ж так, Дайяно?
– Я передала Руанові частинку своїх знань, свого дару, а ти з цим даром народилась. Та з часом все стало одним цілим. Одне ціле - це неймовірна сила, ніщо не встоїть проти неї, навіть Гроза.
– То як мені діяти?
– Я гадаю, ти вже знаєш відповідь на це запитання.  А тепер, Тіно, тобі час. Тут неможна надовго залишатись. Спасибі за все. Пробач, що я не можу сказати тобі всього, тобі це нашкодить. Прощавай...

Сльози заливали обличчя і заважали бачити. Тіна відчула полегшення, але водночас почуття смутку. Її шлях продовжується, хоча і трапляються розвилки, а подеколи і тупики. Та потрібно вміти пробивати шлях навіть там, де його нема і це зараз Тінина мета.

                          *      *      *
Мелхіор сидів біля Руанового ліжка. Блідий, змучений, наче його знову витягнули з ув'язнення. 
Тіна відчувала себе не краще. Вона кинулась у невідомість і хто-зна з цього вийде. Зате тепер вона має впевненість. Впевненість у своїх силах. Віра в одне ціле...

– Тіно, нарешті ти повернулась.
– Ми врятуємого його. Я обіцяю.

                         *      *      *
Дивовижна троянда переливалася вогнями у скляному футлярі. Вона не могла зрівнятись з поодинокими блисками світу. Тіна зняла скло і троянда ще більше затанцювала світлом. Дівчина боязко взяла її до рук і її світло стало відбиватися у Тіниних очах. Мелхіор стояв непорушно, зачудований цими чарами.
Тепер на кону людське життя.

Дівчина закрила очі - квітка занадто яскраво билась кольором та світлом. На її пелюстках переливались примарні краплі, але єдина жива сльоза ховалася всередині. Навіть шкода було, що ця квітка загине, коли віддасть свою живильну краплину, та спасіння завжди вимагає жертв.
Тіна поглянула на Руана і вдихнула повітря. Вона підняла квітку до його губ і відчула якесь дивне печіння в руках. Не втримавши квітку, дівчина скрикнула і впустила її на землю. Троянда залишила на її руках багряні плями. Мелхіор зреагував миттєво - він вхопив Тіну за долоні і опіки стали лише шрамами. Це все відбулося настільки несподівано,  що дівчина встигла лише скрикнути від подиву. У цей самий момент всередині неї порвалась остання струна надії.  Тепер це точно кінець. Останнє, що в неї ще залишилось - сльоза, що могла врятувати багато життів, або лише одне... Але що ж пішло не так? Чому квітка не подіяла? Але Мелхіор добре знав відповідь - Гроза не дотримала слова. Це злило його неймовірно сильно. Він відчував таку ненависть та гнів до людини, яка колись могла себе назвати його матір'ю.  Він ненавидів його кожною клітинкою свого тіла і його байдужість та холодність повільно зникала; він ненавидів те, що частина Грози живе і в ньому самому, але ця частина все більше розпалювала в ньому гнів.