Механічне серце

Темне безумство

Вона знову тут.  Темна підлога здавалася мокрою, огидно мокрою.

– Значить ти таки повернулась. Ну, і чого ти хочеш?
– Поверни мене ТУДИ.
– Навіщо тобі ТУДИ? Невже вирішила повернутися до своєї пастки? Хоча я знаю, чому ти так рвешся.  запам'ятай: ти потрапиш ТУДИ, лише коли мене тут не буде. Я думаю, ти здогадалася, коли саме. Тобі доведеться мене вбити.

Гроза знову зникла. Мов марево. Тіна потрапила у замкнений круг: якщо вбити Грозу, (чого ціна не хотіла) то буде вільним Мелхіор. Але ж він буде їй вже непотрібним, тим більше як вона зупинить Грозу без допомоги Мелхіора? Потрібен компроміс.

                           *      *      *
– Руане, у мене є ідея, але мені потрібна твоя допомога. Ти говорив, що приблизно знаєш ходи у замку. Чи контролює їх Гроза?
– Я не певен, але ця підземна система, окрім того коридору і кімнат, не є частиною Грозового замку. Колись на місці цього палацу була печера, а підземні ходи - це система печер.
– Отже у нас ще є шанси.
– Навіть не сумнівайся.
– Мені здається, я занадто часто там буваю.
– Тобі не здається. Ти готова?
– Так. Ходімо. Сподіваюсь, це останній наш візит до цього проклятого місця.

Останні слова змусили Руана задуматись. Він так прив'язався до цієї незнайомої дівчини, що ладен був страждати за неї. Руан не знав, що буде, якщо він її втратить. Вона ж бо така вперта.
Тіна зникала у сивому маренні диму та попелу. Цей силует надовго врізався в свідомість Руана. Втрата найріднішої людини не зламала її. А його зламала... Якби не Тіна, його серце було б порожнім і черствим. Ця дівчина заповнила його, та чи пом'якшила?
Руан стрибнув за нею. У сиве марево диму та попелу.
Вони впали на тверду кам'яну землю, покриту химерними брилами.

– Це тут, - сказав Руан. - Ходімо.

Тіна підвелася, забравши волосся з очей і зникла у мареві печери.
В печері було темно, але не так, як ТАМ. Вона витягнула троянду. Троянда освітила німий прохід і стала рухатись далі. Тіна ні на мить не відпускала квітку, міцно стискавши її в руках так, що гострі шипи глибоко врізались у Тінині пальці. Та їй було не боляче, боляче було серцю. Нестерпна тривога і безвихідь сиділи всередині і кололи голками її серце. Та їй стало надзвичайно спокійно. Позаду крокував Руан і вона була вже не сама. Він був людиною, яка не відвернулась від неї, яка змогла її зрозуміти. Дівчина знала, що ця проклята шестерінка при кожному переміщенні висмоктувала душу і енергію з Руана, та він мовчав, не зронивши ні слова про свій біль. Просто мовчки танув. У кожного своє горе, та вони розділили його на двох. Якщо Тріану ще можна врятувати, то з Дайяною усе набагато складніше. Вони впораються. Разом.
Шлях заводив їх усе далі й далі. Тепер вони опинились на роздоріжжі.

– Руане, куди нам тепер? - Руан указував прямо.
– Ось ці двері. Я називаю їх "мишачим проходом". Гроза про нього не знає.

Вони увійшли. Попереду була та сама нестерпна пітьма і навіть світло троянди не освітлювало те, що було навколо. Хіба ж щось може розвіяти цю пітьму? Питання було скоріш риторичним.
Дорога йшла вперед, не знаючи звідки вийшла і куди заведе. Вони міцно тримались за руки, щоб пітьма не загубила їх у своїх володіннях. Знову почувся дивний голос - голос зітхань та страждань, схожий на крик і водночас на шепіт, ніби це єдине, що залишилося у бідного хлопця.

– То...не лебеді...то...мрії...

Тіна стрепенулась і буквально помчалась на цей голос.

– Руане, скоріше! Туди!
Голос залунав занадто близько. Тіна знову опустила троянду у колодязь. Цей хлопець був надзвичайно змореним та блідим.

– Скоріше, хапай мене за руку! - хлопець підняв бліду долоню і взався за руку Руана. Вона була надзвичайно холодною. Хлопець намагався піднятись, але впав під вагою кайданів. Тіна вхопила його за другу руку. Він був прикутий до колодязя лише руками. Мить - і все знову стало сивим...