Механічне серце

Божевільний принц

Ця пітьма ковтала її все більше й більше.  Своїми невидимими пальцями вона затуляла останні клапті світла. У Тіни не було ні факела, ні навіть вогненної квітки- блиску. Жоден крок не віщував нічого хорошого. Цікаво, де вона зараз? Вона не розуміла навіть звідки вийшла. Хто-зна скільки ще вона блукатиме примарною землею поки не впаде в яку-небуть яму або потрапить в пастку. Тіна звикла до ризику, та якщо вона все таки загине, хто ж тоді боротиметься? Дівчина була впевнена, що не лише вона зможе її зупинити, та чи знає ця людина про існування Грози і чи захоче вона з нею боротись? Відповідь блукала десь далеко, не знаючи дороги до Тіниної свідомості, як і Тіна не могла знайти виходу із всепоглинающої пітьми. Раптом десь за Тіниною спиною хтось тихо заспівав. 

– То не ле...беді...То мрії... що летять У...нікуди...а над...прірвою Надії...тінь залишила...сліди...

Тіна бігла на голос. Ніколи ще вона так швидко не бігала. Час від часу дівчина зупинялась, щоб переконатись що вона іде у правильному напрямку. Голос став чіткішим. Тіна вже близько. Раптом голос перервався і враз знову залунав прямо під Тіниною ногою, що висіла в повітрі, щоб стати на тверду землю, але землі там, здається, не було.

– Дістань... троянду.

Тіна здивувалась, але послухалась. Квітка засяяла. Тепер Тіна могла оглянути все навколо. Це - світло. Лише маленька латка світла. Вона все одно нічого не бачила, окрім звичайної пітьми і тієї ями. Вона опустила троянду. Тепле світло розлилось по сирих стінах пересохлого колодязя, у якому сидів хлопець. Ноги та руки його були прикуті до землі. Тіна не на жарт перелякалась. Хто є настільки жорстоким, щоб ув'язнити людину на дні колодязя у всепоглинаючій пітьмі? Здається, вона знала відповідь на це запитання.

– Хто ти? - крикнула Тіна, хоча це було більше схожим на хрипіння.
– Ме...Мелхіор...

Тіна не встигла розплющити очей, як опинилась знову біля дверей у які увійшла. Гроза не хотіла цієї зустрічі, це було очевидно.
Тіна знову увійшла у ті двері, але проходу там не було. Точніше, він був, але замурованим, та замурованим не тепер, а вже давно. На виступах каменів лежали товсті шари пилу. "Усі стіни, постаменти, двері - усе є я!" Тіна зрозуміла ці слова. Де ж їй тепер подітись? Вона ув'язнена У цьому проклятому палаці, з якого навряд чи вибереться своїми силами. Безвихідь, уже така знайома, панувала над її свідомістю. Як же вибратися із цієї пастки?
Перед її очима з'явилась така знайома постать.

– Тіно, нічого не питай. Візьми мене за руку.

Їй було знову тепло та спокійно. Вона згадала ті щасливо проведені дні порад з Дайяною та Тріаною, згадала той жовто-вогненний плащ, блисковий чай.

– Руане, як ти мене знайшов?
– Інтуїція.
– То ти бував у цьому проклятому місці?
– Чому ти питаєш?
– Невже серед десятків кімнат і проходів величезного палацу з пастками ти обрав саме цей коридор просто так?
– Твоя правда. Що ти там бачила?
– Розкажи чому ти там був.
– Гаразд.
Коли я пішов шукати батька, потрапив у такий же коридор, а так як я трохи знав ці ходи, то зміг знайти вихід. Мій шлях пролягав через цю пітьму. Вона ховала в собі щось моторошне: звідусіль було чутно стогін, що переходив у крики і якийсь дивний спів, ніби... Не можу передати словами.
– Я чула цей спів. Знаєш Руане, серед непроглядної темряви легко збожеволіти. Ти дивишся, але не бачиш, йдеш, але не знаєш куди, у твоїх вухах кричить тиша, а твої ноги бояться зробити крок. Я думала, що збожеволіла, коли почула спів. Я йшла на звук. Там був колодязь...і сидів хлопець, ноги якого були прикуті до каміння іржавими кайданами. Він сказав мені дістати троянду... і вона заіскрилась... Його звуть Мелхіор. Оце й усе. Руане, звідки він міг знати про троянду? Хто він?
– Отже, це правда...
– Що правда?
– Перед своїм зникненням батько оповів мені історію, щоправда я у неї не сильно вірив.
Він розповідав, що Гроза мала сина, та він не був на неї схожим. Він знав, що таке добро, бо це добро жило у його серці. Він повинен був замінити Грозу на троні, а вона не хотіла бачити його чистої душі. Кажуть, що завдяки зусиллям лихої матері він перейшов на темний бік. І з часом збожеволів... Він володів сильною магією, в стократ сильнішою, ніж його матір. Гроза боялась. Вона перевела його на лихий бік, але тепер він був проти неї. Його потьмянілий розум міг будь-якої хвилини скерувати свою силу проти Грози. І вона його позбулась. Прикувала іржавими ланцюгами до каміння... і кинула в колодязь. Кажуть, ніби він досі сидить у тому колодязі у цілковитій темряві і наспівує дивну пісню про свою чорну душу...
– Руане, а раптом він нам допоможе?
– Тіно, ти що з глузду з'їхала? А якщо він справді божевільний? Та він уб'є тебе і навіть не змигне.
– А раптом ні? Руане, зрозумій, У нас нема виходу. Якщо він нам не допоможе, то вже ніхто.
– Гаразд, можливо ти бачила ще щось дивне?
– Чоловік...У капелюсі з символом блискавки. Я думала, він посланець Грози, але він мені допоміг.
– А тобі не здається дивним, що цей чоловік з'явився там без відома Грози та ще й з її символом? Це пастка.
– Руане, я повинна туди повернутись і все з'ясувати.
– Ти занадто вперта, щоб з тобою сперечатись.

Вона бачила усмішку Руана, та за нею ховалось шалене хвилювання, навіть страх.
"Ну що ж, Тіно, вітаю тебе знову у своїй в'язниці."