Механічне серце

Кошмарний сон

Це був один з тих кошмарів, з якого не можна було просто втекти або прокинутись - жах, який не був нічим кращим за реальність.
Це був ліс - глибокий, густий та темний, який окрім величі та захоплення викликав страх перед його гостем. Він немов сонна артерія дихав, бився і ніби жив своїм життям. Тіна розуміла, що це просто сон, але була взмозі лише спостерігати за діями власного тіла. Вона не бачила перед собою шляху, лише темний первісний ліс, в який через могутні крони дерев не потрапляло сонячне світло. Подалі від себе вона відчула чиюсь присутність. Її тягнуло туди, немов тоді, на Відьминому болоті і вона просто не могла опиратися власному покликові, що проникав усе глибше у її свідомість і витягував звідти усі спогади про найдорожчих їй людей.
За хвойною брамою вона побачила таку знайому їй постать. Мелхіор - принц без корони та влади. Його дивна посмішка налякала Тіну. Він протягнув їй свою руку, на якій сяяв дивним блиском шрам на його руці. Та скільки б дівчина не йшла , постать все віддалялась. Мелхіор щось казав, але дівчина нічого не чула. Ці звуки поглинав ліс, немов чорна діра він засмоктував слова і не давав можливості наблизитися до хлопця. Серед моторошної тиші із чергуванням обривків його слів дівчина вловила лише одне:"Дякую."
У неї немов вставили вістря голки, що наблизилося до її, серця, а потім, гнане могутнім механізмом, текло по її тремтячих артеріх, невзмозі знайти знайти вихід із цієї павутини. Тіні стало невимовно боляче від того, що коїлося на її очах - хлопець безмовно впав на коліна, обіймаючи руками спраглу землю і повільно танув у повітрі. Тіна бігла назустріч, але щось липке і холодне стиснуло їй горло, перепиняючи дихання. Вона боролася, рвалась, відганяла руками порожній простір і збоку б це виглядало геть безглуздо.
Дівчина відчувала як ця порожнеча повільно всмоктувала в себе її сили, але окрім неї навколо більше нікого не було, та лише на мить розплющивши очі вона побачила перед собою... себе?
Не якусь маріонетку, ляльку чи безглузду копію, а саме себе. Очі її палали життям і здавалося, ніби це просто дзеркало, але ця "істота" міцно тримала Тіну у своїх тенетах.

"Не плекай марних сподівань, Тіно, я - це ти, а ти - це я, що б там не було. Бачиш, скільки у тобі ще незнаної, незвіданої сили, яку ти марнуєш самим лише невіданням про неї. Ну давай, використай її проти королеви і всі твої проблеми минуть. Та лише поглянь - скілька лиха ти накоїла? Чи не через тебе продовжують гинути всі дорогі тобі люди? Чому Дайяна загинула? Щоб врятувати тебе. Чому Руан прикутий до ліжка? Бо ти вплутала його в цю історію, з якою б мала впоратися сама. І наостанок - Мелхіор. Він приніс себе в жертву, аби лише допомогти тобі. А що ж ти зробила для них натомість?  Лише бездонний егоїзм, який поглинув усю порожнечу всередині тебе. І вороття нема."

Щось тепле і м'яке нависло над її плечем і вмить весь жах припинився. Дівчина прокинулася.

                       *       *       *
Сльози текли безмежними потоками, але на цей раз від щирої радості - Руан нарешті розплющив очі. Дівчина кинулася у його обійми, забувши про все на світі.

– Не так сильно, мені і досі болить, - промовив Руан, намагаючись зупинити поток Тіниної радості, та дівчина занадто раділа, щоб опанувати себе.
– Руане, нарешті ти прокинувся! Я така рада! - та попри все, Тіна згадала свій сон: "Мелхіор пожертвував життям заради тебе". Що ж таки сталося насправді?
Тінині думки порушив м'який голос Руана:

– Знаєш, уві сні я бачив Мелхіора, - дівчина глянула на нього переляканими очима, та сам хлопець спохмурнів. - Дуже неприємний був сон.
– Чим же він був таким неприємним?
– Я бачив його страждання. У нього горіла рука, - Руан вказав на місце, трохи вище від зап'ястя. –  Я бачив у його очах біль, але навіть якийсь спокій, немов він зробив те, чого давно хотів. Тоді він сказав мені, що я занадто довго сплю і що ти на мене чекаєш. А потім він просто розтанув у повітрі. Тіно, скажи мені - де Мелхіор?

Тіна мовчала. Вони обоє прекрасно знали де він, але самі не могли у це повірити. Мелхіор знову зник із їхнього життя, наче його там і не було, але він залишив про себе згадку - врятована квітка лежала у скляному футлярі на підвіконні, усе ще переливаючись багряним вогнем і жевріючи краплею надії - вона не змінилася, лише стебло потемніло від вогняного дощу, що створила Гроза.