Навряд чи це все реальність, скоріше сон, який надовго затягнувся; навряд чи він живий, але це точно не Великий Сад. Тоді що ж це? Невже у ньому є стільки сили, щоб перемогти власний біль та смерть?
Навкруг панував дух заліза та пороху. Його нудило від цього різкого та гарячого запаху, який заповнював навколишнє повітря. Він навіть поняття не мав, що ж це за місцина, а за межами його кругозору стояли залізні монстри-будинки, які тримали в собі давно забутих людей.
Мелхіор спробував піднятися на ноги, але підсковзнувся на густому покриві гравію і впав на коліна. Він відчув себе маленьким незграбним хлопчиком, що не втримався на своїх нестійких ніжках і розбив колінце. Але мати вже його не насварить. І не покарає.
Погляд знову впав на шрам у формі блискавки, але тепер в душу запала непевність. Непевність, чи він все ще її ненавидить. У ній проявилися які-не-які материнські почуття, але чи не занадто пізно?
З цих роздумів його вирвало дивне почуття, ніби враз з нього витекла вся сила. Він почувався втомленим та змученим, але спати не можна. Вихід шукати марно, і хлопець це знав, та треба хоча б освоїтися у своїй майбутній в'язниці. Ех, напевне треба змиритися і просто жити далі, адже це місце всеодно в стократ краще за той вогкий темний колодязь. Нарешті він міцно стояв на ногах і був взмозі рухатися далі, але перед ним виднівся лише пагорб, на який потрібно спершу видертися, аби нарешті все оглянути. Хлопець почав іти до пагорба, важко дихаючи через димне повітря.
Раптом йому на очі трапилася якась дивна чорна цятка, яка лежала пооддалік від нього на купі гравію. Підійшовши ближче, хлопець зміг розглянути у ній пташку, яка, дихаючи через раз, марно намагалася потріпувати поламаним крилом.
— Ох, серденько, що ж з тобою сталось? - Мелхіор нахилився біля пташки. Його взагалі дивувала наявність в цій проклятій місцині хоч якихось живих істот.
Птаха сильніше затріпотіла здоровим крилом і хлопець заспокійливо її погладив.
— Немає приводу турбуватись. Все добре. Ось так,- він провів рукою над раною і птаха перестала тріпотіти. - Не бійся, я лише зменшив твій біль.
Хлопець,аж ніяк не вважав дивним те, що він розмовляє з пташиною. Відтак вона все ж була єдиним живим створінням, яке він поки що тут зустрів, тим паче це все таки краще, ніж спілкуватися у товаристві самого себе.
У серце прокинулось якесь непевне, нетривке почуття жалю до цієї маленької беззахисної істоти. Хоча він був усе ще безсилим,та через непереборне відчуття взяв пташину з собою. Немов якийсь скарб, він обережно ніс її у брудних від пилу руках. Ще недалеко і все буде видно як на долоні, та там, за пагорбом, його могло чекати усе, що завгодно - від заселеного живого чи ж мертвого міста і до мовчазної пустки, засипаної камінням.
Це здавалося дивним, але на лиці в нього засяяла усмішка, а на душі стало вмить тепліше. Він сам був здивований, але щось у ньому таки пробудилося. Йому знову захотілося сміятися, плакати і радіти як маленька дитина, жити врешті-решт! Це місце хоч і давило на нього масою заліза, але вселило в нього якісь нові емоції.
Нарешті останній крок - і він побачив те, що скоріше саме до нього наближалися, але аж ніяк не він до нього. Місто в залізних оковах. Височезні будинки, златані з заліза та покриті шаром іржі, порожніми очницями замість вікон пожирали все попереду себе власним поглядом. Здавалось, що вони дивилися лише на змученого блідого хлопця, що тримав у руках пташину. На якусь секунду він завагався, але це відчуття минуло і він зійшов з пагорба назустріч безокому іржавому місту, яке розкинулось набагато далі за обрієм.
Чомусь він згадав, що кров має присмак заліза, а отже і це залізне місто на смак як кров. Гаряча та багряна.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Механічне серце
Fantasy"Коли троянда заплаче - Терези стануть на місце ..." Володаркою спокійного Квінтесу стала могутня відьма Гроза, яку ніколи не бачив власний народ. Її бояться. Тому що вона КОЛЕКЦІОНУЄ людей. Проти неї - власний син, ув'язнений у старому колодязі та...
