Механічне серце

Перша ниточка

Зібравши необхідні речі Тіна вирушила в дорогу, по слідах своєї долі. Втомлена безкінечними дорогами, вона мріяла про щасливий кінець, але пророцтво не давало їй спокою. Ці слова змусили її задуматись і крутитись її думки з новою силою. Чому їй так важко? Напевне тому, що коли думає серце мозок безсилий. Ноги вже не так боліли, тому Тіна йшла швидше. Уже до вечора вона побачила темну фортецю, оповиту суцільними хмарами, що торкались верхівок поодиноких дерев. Великі двері сягали тих самих хмар, а на великих постаментах обабіч дерев стояли могутні постаті рисів. Тіна постукала у важкі двері і вони відчинились з важким рипотом, ніби дверима чавили скло. Дівчина ввійшла в велику залу. Її порожнеча здивувала Тіну і лише далекі приглушені звуки її налякали. На її здивування перед нею з'явилися великі сходи, запрошуючи піднятись нагору. Тіна зітхнула від страху. Враз могутні двері замкнулись з величезною силою. Піднімаючись сходами Тіна трусилась зі страху, але заспокоювала себе думкою про те, як вона побачить Тріану і весь жах мине, але вона відчувала, що упустила щось дуже важливе, що все не так просто. З кожним кроком їй ставало все важче. Відчуття іржавих кайданів... Огидно. Серце боліло від перестороги майбуття. Остання сходинка і... знову порожньо. Раптом усе загуркотіло, затріщало. Тіні знову стало страшно. У неї запаморочилась голова. Дівчина заплющила очі і це божевілля припинилось. Лишень біла стрічка лежала посеред кімнати. Тріанина стрічка. На очі навернулися сльози. "Я...не можу! Це...це кінець!"- з риданням промовила Тіна. В дверях почувся жіночий голос:
- Ти справді думаєш тут її знайти? - з насмішкою промовила жінка. В темряві за обрисами вона була їй дуже знайомою.
- Досить! Хто ти така і де Тріана!? - з рішучістю промовила Тіна - що ти з нею зробила?
- Не варто так зі мною розмовляти, дівчинко моя. Ще одне слово - і твоя люба Відьма піде за Дайяною до Великого Саду. - її голос був спокійним, але з нотою глузування.
- Ти ніщо! Космічний пил не більше. Я тебе не боюсь лише скажи де Тріана!
- Тобі не дано знати все відразу. Я не та людина, яка просто так тобі все розповість.
- Де Тріана?!
- Тут - спокійно промовила жінка і вказала на дивний механізм у формі серця в себе на шиї - твоя Тріана в шматку заліза.
Тіні бракувало повітря. Їй стало важко дихати. Наостанок жінка сказала:
- Коли троянда заплаче, ти отримаєш назад свою нікчемну знахарку! А знаєш коли це станеться? Ніколи! Ніколи тобі цього не дочекатись! Бажаю успіху.
- Хто ти і чим тобі завинила Тріана?
-Я - Гроза. Володарка цього королівства та людських душ. Дитинко, дарма ти сюди прийшла. Нікому ще не вдавалось звідси вийти, але так і бути, я тебе відпущу. Мені буде цікаво поспостерігати над твоїми нікчемними спробами врятувати Відьму. Ти ні що не здатна. Лишень маленька безпорадна дівчинка.
Нам більш нема про що говорити.

Постать розстанула у мороці. Тіна залишилась сама серед порожньої кімнати. Вікно з ґратами. І біла стрічка. Тріанина стрічка. Вона залишилась сам на сам із долею. Це війна. Батл. Грозі потрібна ця війна. Просто необхідна.

* * *
Тіна не розуміла чому. Чому? Навіщо? А в грудях так боляче пекло. Дорога бігла вперед. Знову до мальовничої хатини. До Руана. Не до Дайяни. Все вирішено... Знову хатина. Знову ворота...
Тіна постукала у двері. Відчинив як завжди спокійний Руан. Так, Тіна не знала що робити, тому вона й прийшла сюди.
- Я знаю чому ти так швидко повернулась. - він накинув на Тіну той самий вогненний плащ - Ходімо в дім, надворі прохолодно.

Тіна знову взяла до рук механічну квітку і прослухала повідомлення ще раз. Останнє слово Дайяни. Потім Тіна ще раз перечитала листа. Ну звісно! Як вона могла не звернути на це уваги!
Руан зайшов до кімнати з чашкою блискового чаю.
- Руане, ти знаєш, де це? - вона вказала на листа.
- Знаю. Вважай, що ти вже там.

Руан витягнув пряжку-шестерінку і Тіна заплющила очі... Брудне болото і безліса галявина. Луг Вигнання. Вона тут. Як Руан це зробив?
Після прибуття дівчина з зусиллями знайшла хвацько заховану стару мохову хатину. Вона постукала в ледь цілі дерев'яні двері і їх відчинила досить молода низького зросту жінка в старому одязі. Тіна не знала чому вона тут, та Чаклунка занадто добре розбиралася в людях, а надто в Тіні. Без єдиного слова дівчина зайшла до низенької хатини з дивним ( як для такого будинку) столом кольору темного дубу. Отак, просидівши якийсь час, Тіна звернулася до Чаклунки:
- Ви все знаєте, так ?
- Я знаю багато, але далеко не все. А от тобі багато чого потрібно дізнатись.
- Що я маю дізнатись? І від кого?
- Це не мені вирішувати. - жінка говорила загадками.
- Ви щось знаєте про плакучу троянду?
- Усе, що знаєш ти.
- Але я нічого не знаю.
- Дізнаєшся, коли нова таємниця врятує тебе від загибелі.

Тіні здавалось, що чаклунка не закінчила фрази. А час усе спливав...