Механічне серце

Попіл та сніг

Вони тонули у темряві хвацько схованої у зарослях болота хатині. Величний дубовий стіл запрошував їх до трапези, чекаючи на них уже довгий час. Так, вони варті цього нетривалого відпочинку, варті спокою, варті своєї справи, а перед ними, у важкій скрині спали під шаром піску чаші терезів, врівноважуючи один одного. Ця маленька перемога хоча б трохи ще надії та наполегливості вселила у змучені душі Тіни та Руана.
Крізь прочинені двері летіли маленькі сріблясті сніжинки, впускаючи разом з собою морозне повітря. Господарка дому обтрусила свіжий сніг з пухнастої накидки і рипучими кроками зайшла в дім.

— Доброго ранку, - Асилена жестом запросила гостей до столу - сніданок вже давно стигне.
Руан допоміг дівчині сісти за стіл. — Ух, надворі уже справжнісінька зима, - промовила Відьма, знімаючи накидку. - Цьогоріч осінь раніше поступилася місцем. Тіно, чому ти не їсиш? А ти, Руане? Вам потрібно відновлювати сили. Ну ж-бо. Руане, налий нам свого фірмового чаю.

Хлопець підняв гарячий чайник і наповнив чашки смачним варивом, а кімнату - неймовірним запахом. Ось нарешті можна насолодитися теплом та затишком, не переймаючись ні про що. Хоча б на мить загубитися, потонути серед цього затишку, забувши минуле і не дивлячись в майбутнє. Скільки ж їм цього не вистачало. Цей нетривкий момент так хотілося розтягнути у вічність, адже скоро прийде усвідомлення того, які ще наслідки їх чекають. Але зараз про це аж ніяк не хотілося думати.
Відьма без перестанку частувала їх смаколиками та гарячим Руановим чаєм. Вона здавалася навіть дивною, адже завжди була спокійною та розсудливою, але аж ніяк не такою жвавою. Відьма звернулася до гостей:
— Тіно, ви повернули мені сенс - те, заради чого я і живу. У мене є обов'язок і перед собою, і перед Тріаною, і перед Квінтесом - підтримувати Терези в рівновазі. Тепер я знову взмозі виконувати цей обов'язок і все завдяки вам. Я безмежно вдячна. Тепер цей будинок стане для вас домівкою
Коли ми нарешті заживемо спокійним життям, ми з руїн відбудуємо будинок в пам'ять про Дайяну. Але зараз у нас інші цілі. Тепер я мушу вас покинути, - Відьма одягнула пухнасту накидку та взула важкі черевики. - Мене не буде кілька днів. Ора запросила мене на гостини. Відпочивайте.
Асилена помахала їм вслід і закрила за собою двері, за якими вирувала негода. Із закутку на них дивилася важка скриня, нагадуючи, що великі цілі вимагають великих жертв. А з цим прийшло й почуття вини. Тіні стало ніяково.