Механічне серце

Золота середина

Тіна знову у дорозі, тільки на цей їй на шляху заважатимуть гори.
Вони нагадували їй високих велетнів із Тріаниних казок, які охороняли свої незліченні скарби. Тіна поволі підходила до стежки між горами, що вела далі, у незнання. Гори звались Золотими. За легендою їх так назвали через велетнів, які охороняли своє багатство. За іншою легендою казали, що на вершині гори є озеро, в якому купаються зорі.
Дорога між горами виявилась дуже звивистою та вузькою і з гір часто звалювалось каміння на якихось нещасних одиноких перехожих. Хоча, напевне, мало хто тут взагалі ходив. Біля самого виходу з проходу між горами на стежці лежала гора каміння, чи то пак цілих скель. У Тіни був вибір - або повертатись назад, або видиратись на гору і просто обійти скелі. І вона звісно ж обрала друге. Дівчина навіть думати не хотіла про повернення, тому все було очевидно.
        
                            *     *     *
Позаду неї, ніби нізвідки, з'являлися скелі. Вони заганяли її все вище і вище. Дівчину охоплювала паніка і безвихідь.
Небо було аж занадто зоряним. Легкі вітряні поцілунки аж ніяк не були палкими. У голові лунали єдині слова: "Коли троянда заплаче - терези стануть на місце." Очевидно і малоймовірно. Лише чомусь зараз у її голові з величезної отари думок вирвалась одна неслухняна думка: хто такий Руан? Посланець Грози чи справді учень Дайяни? Хоча яка власне різниця? Ця особа була дійсно по вуха закутаною в тінь. Тіна аж згорала від цікавості. І де ж її цікавість була раніше? Хто-зна. Він мав дивну шестерінку, яку ніколи не випускав з рук. І цей його найсмачніший у світі блисковий чай. Від нього віяло затишком. Цей чай був її радником. Ніби камінь з душі. Ціла скеля...
Всі ті скелі, що недавали Тіні проходу нагадували тих жадібних велетнів із казок. Хоча хто сказав, що це були казки? Їй завжди хотілось побачити цих велетнів. А ще більше їй хотілось побувати на Золотому озері. Побачити чарівних світлячків і міріади їхнього світла, золотих рибок, що тягнуться до місяця, але її призначення було в іншому: знайти останню хранительку, хоча їй і набридло безкінечно блукати серед пущ та темних лісів. Та мета була вже занадто близько, щоб кинути все напризволяще.
Нарешті вершина. Тіна втомилась. Вона сіла під скелею і дала собі трохи відпочити. Повернувши голову назад вона побачила озеро, оточене неприступними скелями, що лиш між них можна було протиснутись до водойми. У озері виднілась риба з золотою лускою, що мирно плавали у просторах водної гладіні. От чому все таки гори назвали Золотими. І все таки: Золота середина існує! На поверхні озера повільно з'являлась тонка крига. Це було дивовижне видовище. Крига надавала озеру вигляду великої мальовничої картини, але після захвату прийшло розчарування. Тіна, зачудована цим дивним видовищем, на мить забувши про свою безвихідь, але опанувавши себе знову впала у відчай - лід був занадто тонким, щоб пройти по ньому. Кам'яні валуни замурували Тіну навколо озера. Що робити, куди йти? Вона застрягла у кам'яній пастці, звідки майже немає шансів вийти...
Вибору не було. Потрібно облаштувати місце для ночівлі. Якби їй хотілось вирватись з полону своїх думок.
Її серце розривалось від болю, відчаю та власної безпорадності. Невже її мета не буде доведена до кінця? Усе боліло, та плакати вона не могла. Біль виїдав її з середини. Повільно та мучительно. Доля вводила їй у вени отруту, не давши антидоту. Антидот вона повинна знайти сама...
Небо захмарилось. Тіна відчула свіжість і почав накрапати дощ - холодний, живий, благальний. Він проникав у кожну клітину тіла, кожен закуток душі. Він був єдиним її справжнім другом. Дощ... Він живий як і кожна людина. Хто сказав, що він байдужий? Він вміє вислухати та поспівчувати. І він став її протиотрутою. У кожній краплі його холодного образу палає вогонь, що може розпалити найчерствіше серце...
Дощова завіса повільно затягувала Тіну із непорушними та німими скелями. Тіні стало легше. Вона поговорила з дощем. Тепер вона непереможна.
У очах горів яскравий запал, руки не тремтіли, усмішка б будь-кому дала зрозуміти всю сміливість цієї тендітної дівчини, яка вміщувала в собі водночас ніжність та мужність своєї двоякої душі. Вона знайде вихід, і дощ їй у цьому допоможе...

                          *      *      *
Було мокро. Добре, що у неї є дощ.
Тіна була вже всередині. Всередині великої печери. З'явилось почуття розгубленості, але було занадто звично. Навіть якось затишно. Вона йшла по великому тунелю. Між стінами були дивні нори. Тіна відразу їх розпізнала. Вона бачила їх колись у її улюбленій книжці з міфами та легендами. Гмм... Вона вже звикла дивуватись, навіть якось набридло. Їй було уже відомо, що це не просто міфи та легенди. По крайній мірі не усі. Тіна прекрасно знала, хто тут живе. Віхи. Хижаки, схожі на вовка, тільки з пухнастішим хвостом, гострими вухами та маленькими ріжками. У них темне забарвлення, але одна лапа завжди з золотистим перелиском.

Ще крок...і лід тріснув. Тонка тріщина пішла по кризі. Невже вона лишень зараз помітила, що ступає по кризі? А що ж під нею? Їй було цікаво і водночас страшно. Що ж переможе: страх чи цікавість? Діти разнмх батьків, але такі схожі почуття.
Вона лише пішла далі. Хоча куди вона, власне, йде? Туди, куди вказала веселка, коли пройшов дощ і показала їй вхід в цю печеру? Чи можливо з власних міркувань? Однак виходу у неї не було.
Хотілось вірити, що це кілька миттєвостей і вона побачить загадкову посмішку Тріани. Те, заради чого вона стільки пройшла. І ще пройде. А що, якщо все марно і хтось над нею просто знущається? Що, якщо Тріани більше нема? Мабуть, найбільшим її бажанням було б просто прокинутись у своєму м'якому ліжку від запаху свіжозвареного чаю. Блисковий чай. Руан. Чомусь зараз їй найбільше хотілось побачити його. І випити блискового чаю. Забути про все і більше не згадувати.

Знову тріск. На цей раз не під її ногами. Під лапами віхи. Хижак дивився їй у очі. Вони були суцільно блакитними.

Квінтесканці, як відомо, бачать віху лише раз в житті. Коли на землях Квінтесу народжується дитя, до нього приходить віха. У її золотистій лапі криється невідома сила. Цією лапою вони благословляють дитину на щасливе життя та дають їй ім'я. Якщо ж батьки назвуть дитину інакше, доля не буде милостива до цієї дитини. Віха приходить раз, хоча ніхто їі не може пам'ятати. Але є люди, завдяки яким люди знають, як вони виглядають. Люди, які наділені даром природи.
Тіна авжеж не пам'ятала віхи, лише ім'я: "Ти - Тіна. Тіна!"

Вона бачила віху вдруге. Тонкий лід робив Тінині кроки дзвінкими. Тонкі тріщини побігли по кризі, немов земля у засуху. Дівчина знала - віхи - володарі холоду. Якщо віха захоче - Тіні не оминути лиха. Це було дитинча. Маленька віха. Вона ще не вміє керувати стихією, лише кригою. Тіні чомусь не стало легше. Дитинча торкнуло лапою лід. Простір між ними просто провалився в западину. Подвійне дно. Тіні перекрито шлях. Віха сховалась у норі. Скільки ще перешкод стане на її шляху? Вона повинна щось зробити. Всередині все кричало: "Стрибай!"