Механічне серце

Мертвий бір

Тіна не могла забути те дощове обличчя. Вона має навчитись відчувати так само, як і бачити.
Далі її шлях пролягав у саме серце Чорного лісу. Тіна звикла до темряви та цілковитої невизначеності. Від цього потерпала її душа, але тілу було байдуже.
Земля була надзвичайно холодною, попри самий розпал дня. Тіна ішла, куди бачили її очі і несли ноги. А вони несли її у саму гущу Чорного лісу - Мертвий бір. Він був суцільно засаджений чорними, від кіптяви деревами. Тіна ще від Тріани чула про походження цього бору: колись тут була красива галявина, яке було улюбленим містечком відпочинку оленів, хортів, косуль та іншої дикої живності. Ховались вони у тоді ще процвітаючому лісі, а на галявину виходили, щоб поскубати свіжої трави та попити води із струмка, тому мисливців тут завжди вистачало. Відколи почала владарювати Гроза, заборонялось полювати на галявині, лише на околицях лісу. Вона наклала на ці місця прокляття, і вся живність так і залишилась на цій місцевості лише купою кісток. Тоді галявина стала заростати чорними деревами а криштально чистий струмок поніс чорну воду.
Вона увійшла у Мертвий бір. Пройшовши вглиб лісу, Тіна побачила дивну картину: дерева зникли, а на їх місці росла трава та дикі квіти, які схилились над прозорою водою чистого струмка. Тіна схилилась над водою і побачила своє відображення: змарніла, бліда дівчина, із впалими щоками та мертвотною блідністю. Раптом відображення стало видозмінюватись і врешті-решт стало чорним. Минулий вид цього місця повернувся назад. Знову постали чорні мертві дерева і зникли усі ознаки життя. Струмок почорнів і став розширюватись і дівчина упала в воду. Швидка течія несла її униз і Тіна вже нічого не пам'ятала.
Світло. Тверда земля. Вона була непритомною. Поряд був ще хтось. Тіна відчула дотик до руки. Це був якийсь звір, схожий на вовка, але дівчина відчувала його внутрішню силу. Ні, це не може бути віха. Люди їх не бачать.

                            *     *     *
Нарешті вона опритомніла. На березі її знайшла якась жінка. Прийшовши до тями Тіна впізнала її, хоча не могла зрозуміти звідки взагалі її знає.
Кімната, у якій лежала дівчина, була наповнена запахом сушеного чебрецю. Не можна було повірити, що за вікнами цієї затишної хатини було настільки жахливе місце. Мертвий бір.
На мить прийшовши до тями від лихоманки вона згадала про свій уже радше обов'язок, бо назад дороги вже нема. Спроби встати з ліжка були марними. Усе тіло було неначе в іржавих оковах, що не давали поворухнутись.
Жінка весь час приносила якісь настої і відпоювала ними Тіну. Через декілька днів вона вже могла самостійно ходити, але нічні лихоманки не припинялись. Попри свій стан, вона ,ще слабка, вирішує - помре від знемоги але врятує Тріану, хоча шанси були мізерними. Їй хотілось якнайскоріше піти. Позаду стояла жінка, і здавалось, наче вона не дихає, ніби все зупинилось.
– Ти пахнеш тривогою, люттю та образою. Це завадить тобі. Відпусти ці почуття.
– Чому ви тут живете? Тут же жахливе місце.
– Я з ним не розлучна. Воно надає мені сил попри своє прокляття. До нього прив'язана моя душа.
– Коли я була там...на березі...там справді щось було. То був не вовк, але тоді я не знаю що це.
– Ти думаєш це була віха?
– Але ж людям дано їх бачити лише раз у житті, хіба це можливо?
– Хто-зна, але саме вона привела мене до тебе, хоч я її й не бачила.
– Я маю йти.
– Знаю, спроби залишити тебе до повного видужання марні, хоча на струмкові і сильне прокляття, але ти мужньо тримаєшся, тому я відпускаю тебе. Пам'ятай - я даю тобі пучок світла, якого не знайдеш у цьому лісі. Не переймайся, скоро ти дізнаєшся, що з ним робити.