Залишся зі мною

Розділ 14

Я прокинулася близько полудня і з подивом виявила, що лежу не в своєму ліжку. З вчорашньої ночі пам'яталося мало. Спочатку Адам прийшов до мене, п'янючий Гаррі, потім Адам зізнався в давніх почуттях, далі знову Гаррі й нарешті обдовбаний Девід. А ще Кейті, її я так і не знайшла тієї ночі.

В кімнаті було порожньо. Тільки одне велике ліжко і невеличка тумбочка біля дверей. Вікна великі й затягнуті шторами. Я згадала, що колись тут була кімната Зейді, дочки колишніх власників, проте ніщо більше не віяло дівочістю. Стіни - перефарбовані, а всі меблі зникли.

Я пам'ятала, що заснула з Девідом, однак його вже не було. Про те, що тут вчора була вечірка, свідчили де-не-де розкидані стаканчики.

Годинник показував 16:37, а отже всі вже давно мали розійтися.

Хутко зістрибнувши з ліжка, я легенько спробувала привести себе в порядок: волосся зв'язала в хвостик, а жуйка на певний час перебила неприємний присмак в роті.

Зараз я думала тільки про одне: чи хочу, щоб Адам побачив мене таку розтріпану, одразу після того як розказав про свою закоханість. З моїми то синцями під очима і розтертим макіяжем будь-які почуття одразу зникнуть.

Вирішила діяти тихо і не помітно.

Легенько прочинивши двері, я переконалася, що зовні нікого не має, тому "піти по-англійськи" вдалося без проблем. Я переборола в собі бажання зазирнути до Адама і хутко рушила до дому.

З кімнати Гаррі вчувалося знайоме похропування й аромат перегару, який свідчив, що без аспірину йому сьогодні не обійтися.

Я забігла в кімнату і першим ділом вирішила прийняти душ. Теплі струмені води, дали мені трохи перепочити від думок про вчорашню ніч.

Висушивши голову, я вмилась, наклала легенький макіяж і через півтори години мій образ дівчини, яка на швидку руку збиралася, був завершений. Я заплела волосся у розтріпану косичку і вдягнула повсякденну фіолетову сукню, яка вигідно підкреслювала що треба і приховувала те, що не треба.

Перекусивши батончиком, я вирішила піти до Адама і запропонувати свою допомогу в прибиранні наслідків вечірки.

Це ж не виглядатиме дуже нав'язливо, правда ж?

Я перебігла дорогу і набравшись сміливості подзвонила у дзвінок. Через хвилинку тиші почувся дзвінкий сміх, а ще через деякий час двері відчинилися.

Довге волосся легкими локонами лягало на плечі, а сорочка Адама була єдиним одягом, що прикривав тіло дівчини. На порозі стояла знайома людина, а за нею прибіг і сам Адам. Зараз його тіло можна було без вагань роздивитися, адже стояв він тільки в рушнику, зав'язаному на попереку.
Коли Адам побачив мене, на обличчі не було ні тіні винуватості. Він поклав руки на талію дівчини й з фірмовою посмішкою спитав:

-Ти щось хотіла, Бет?