Залишся зі мною

Розділ 28

Через декілька хвилин ми вже були у відділку поліції.
Довго шукати Гаррі не довелося, адже він, разом із Дженні, сидів на лавочці біля стіни, під наглядом слідчого.

Побачивши мене, брат щиро зрадів:

- Бетті, забери мене звідси. Тут зовсім не смачні пончики. І у фільмах все крутіше виглядає.

- Якого біса ти тут робиш? Та ще й з нею?- вказала я на Дженні.

Як тільки поліцейський мене побачив, він мовив:

- Міс Кларксон?

- Так, так. Це я.

- Мені потрібно обговорити з вами дещо.

- Звісно. Тільки скажіть чому тут мій брат.

- Це весела історія, весь відділок був в захваті від неї, - сміючись відповів поліцейський, поглядаючи на Гаррі.

Тільки зараз я помітила, як дивно він виглядає. Білі бриджі, які обтягли його ноги і здавалося, що от-от порвуться, фіолетова футболка, яка заледве прикривала зону ребер і срібний жакет, обшитий блискітками(підозрюю весь look належав Ліз). На голові була імітація ірокезу, а очі підведені чорним олівчиком.
Дженні виглядала не краще: щось середнє між Пеппі Довгою Панчохою і Мерліном Менсоном.

Я приготувалася червоніти:

- То що, все ж, вони накоїли?

- Ваш брат, разом з міс Мітчел, увірвалися до будинку престарілих і почали імітувати рок-концерт. В результаті: четверо літніх людей тепер під наглядом психіатра, а ще шестеро, вже п'яту годину вимагають привести до них тату майстра, бо, цитую: "Ці молоді люди вселили в нас дух авантюризму. Преслі живий! Преслі живий! ",- після останніх слів, поліцейський витер сльози від сміху.

І чому я не здивована витівці Гаррі?

- Містере Картер, коли ми зможемо їх забрати звідси? - спитав Адам.

- Боюсь, молоді люди, не все так просто. Це серйозне порушення. Вони були у стані алкогольного сп'яніння, хоча ще не мають 21, завдали шкоди літнім людям і порушили норми громадського порядку.

Мене це серйозно насторожило:

- Тобто як тепер бути? - занепокоїлась я.

- Ну тут є два варіанти: або півроку громадських робіт і підписка про невиїзд, або штраф.

Це почув Гаррі й не на жарт злякався:

- Бетані, мені не можна так. Ти ж знаєш про виступ, я виїхати не зможу. Зроби щось!

-А який розмір штрафу?

- Ну, близько ста сорока п'яти тисяч доларів.

-СКІЛЬКИ!? - одночасно вигукнула я, Дженні і Гаррі.

- Ви зрозумійте, це досить серйозне правопорушення. В інших штатах за подібні витівки дають не менше одного року ув'язнення.

У мене пересохло в горлі. Гаррі, що ж ти накоїв.

- Можна порадитись з братом?

- Тільки не довго.

Я підійшла до Гаррі, який був сильно наляканий.

- Доведеться дзвонити батькам, - з відчаєм у голосі сказала я.

- Бетані, ти ж знаєш, що буде. Мені не те що концерт, мені життя мало світить.

- Гаррі, ну що тоді робити? Може домовимося за три місяці за ґратами? Посидиш тут, музику попишеш, а я тобі пиріжки носити буду, - зі злістю сказала я.

Мій погляд впав на Дженні. Вона мовчки сиділа, дивлячись в стіну і тихо трусилася. Якби я її не знала, зараз точно жаліла б.

- О'кей, дзвони батькам. Більше нічого не залишається.

- Не потрібно нікому дзвонити, - мовив Адам. Я й не помітила, як він кудись відлучався.

Через деякий час у відділку задзвонив телефон і офіцер Картер взяв слухавку:

- Слухаю. У нас. Так. Грубе порушення. Три статті. Слухаюсь. Зрозумів. Буде виконано.

Після чого офіцер здивовано глянув на нас і мовив:

- Ну нічого собі у тебе зв'язки, Кларксон. Можеш бути вільний. Але наступного разу я нікого не послухаю.

Гаррі здивовано глянув на Адама:

- Що ти зробив? Як тобі це вдалося?

-Я просто щойно повернувся у свій найстрашніший сон...