Залишся зі мною

Розділ 53

Я мовчки пакувала речі, коли в кімнату забіг Гаррі:

- Ось де моя люба сестричка. Бетті, у мене до тебе пропозиція: ти везеш мене на виступ, а я даю тобі можливість глянути на те, як красиво запалюю сцену. І зауваж: абсолютно безкоштовно!

Я гірко посміхнулася і не дивлячись на Гаррі сила на ліжко.

- Гаррі, я... я їду.

На мить він розгубився, а потім знову засміявся.

- А-а-а. "Передмедовий місяць" з Адамом? Чув я про таке. Ти ж однаково мала б повернутися до того часу, або з'їздите пізніше. Це ж заради найкрутішого у світі братика, Бет.

Я глибоко вдихнула, але так і не змогла стримати сліз, тому тихо мовила:

- Ні, Гаррі, ти не розумієш. Я - їду. Мені запропонували роботу на "Шоу Патрісії Кляйн".

Враз він спохмурнів і тихо сів біля мене:

- Я-я-як? Коли?

- Через декілька годин літак.

- І на довго?

Я мовчки знизила плечима і Гаррі міцно обійняв мене. Ми ще ніколи не розлучалися на довгий період. Він завжди заміняв мені батька, а зараз я залишаю його.

- Ти ж не пропадеш без мене? - схлипуючи спитала я.

Гаррі теж посміхнувся крізь сльози:

- Ще чого. Я от-от рок-зіркою стану. Знаєш як мною пишатися будеш? А як вчиниш з Адамом?

Очі знову наповнилися слізьми, а я так і не могла вимовити ці слова:

- Бетані, він тебе образив? Чуєш? Ти тільки скажи мені. "За Бетані-сістер, порву любого в твістер", пам'ятаєш?

Ми обоє голосно засміялися крізь сльози. Цю фразу він написав на шкільній шафці хлопчика, який мене ображав. Гаррі тоді було не більше одинадцяти і ця історія розійшлася по всій школі. Тоді його почали називати Гаррі-гроза римування, через смішну риму. Хоча згодом, цей талант дуже допоміг йому, для написання текстів пісень.

- Ні, Гаррі, просто не склалося.

Він мовчки поцілував мене в маківку і вийшов з кімнати. Згодом, я почула, як він тихо перебирав струни гітари, наспівуючи Бітлз.

Десь через годину я закінчила пакувати речі у валізу й викликала таксі.

В темряві, я намагалася розгледіти риси своєї кімнати. Спустившись у низ, пригадала як вперше побачила Адама. Тоді він здався мені таким великим і недоступним. Я пригадала як відреагувала Кейт і як в той день ми об'їдалися попкорном за переглядом "Холостяка".

Я мовчки сіла на диван, де ми з Адамом вперше поцілувалися. Тоді дізналася про його шрами, а вже через декілька місяців, зустрілася з людиною, яка стала для мене обличчям всієї злості світу. Мене мало не знудило від згадки про сьогоднішні події й огидну посмішку батька Адама.

Я глянула на сходи і пригадала, як колись ми з Гаррі з'їжджали ними на татових дипломатах. Ох і влетіло ж нам тоді.

Цікаво, як швидко я повернуся сюди? Чи буде тоді Адам по сусідству? Можливо він вже заведе сім'ю, або, принаймні, собаку.

І чому я зараз про це думаю?

Біля дому посигналила машина, сповіщаючи про прибуття таксі. Але у мене все ще залишалась одна не завершена справа.

Весь цей час, я тримала в руках маленький папірець і обручку, зліплену з шматочка фольги.

Зачинивши за собою двері, я попросила в таксиста зачекати ще трохи.

На порозі свого будинку, босоніж сидів Адам. Він все ще ховав обличчя руками. На дворі було прохолодно і мені захотілося крикнути: "Коханий, зайди в будинок. Захворієш... "

Але не можна!

Коли я підійшла, Адам мовчки підвів голову і я побачила свої рідні очі. Скільки смутку читалося в цих блакитних зіницях, скільки ніжності й благання.

Понад усе на світі я прагнула поцілувати його, заспокоїти, пірнути в обійми.

Боляче...

Я мовчки взяла його руку, вмістила туди маленький папірець і символ нашої обіцянки.

Мені було важко знову зазирнути йому в очі. Я боялася...Боялася, що пробачу і все почнеться знову. Адам збрехав. Весь цей час, я виконувала роль коханки, в той час, як його законна дружина й гадки не мала де її чоловік. Але ж... Це Адам.

Зараз він стояв, мовчки дивлячись на свою руку де в малесенькому папірці виднілися три слова:

"Ти - моє бажання..."

Таксі черговий раз засигналило і я мовчки розвернулася.

Адам швидко схопив мене за руку і вона вся вкрилася сиротами. Такий знайомий, ніжний дотик...

- Залишся, благаю. Ти потрібна мені... - тихо прошепотів він і мої очі знову наповнилися сльозами.

Я хотіла вимовити всі слова водночас. Бажання викинути валізи і поцілувати його переповнювало мене сповна. Це ж моя людина. Мій Адам. З яким я більше не буду разом...

Я мовчки звільнила руку, підхопила валізу і вже біля таксі мовила:

- Зайди в будинок. Захворієш...