Наболіло. Поезія

Роздуми про час

Затягують усіх сипучі піски часу,
вбиває нас повільно страшний і сильний звір.
А щоб не стати краплею у людській масі,
ти, друже, прочитай це. І мені повір.

Люди - то такі чудні створіння
(мабуть, такі одні ми на весь світ),
що наділені наступним вмінням:
проживати марно під сто літ.

Ми будуємо масштабні плані
і примарні замки в себе в голові,
а, виявляється, для допомоги мамі
в нас немає часу! Ну не можем ми!

Дуже хочем день із користю прожити:
вирішили самоосвітою зайнятись.
А насправді - дуже лінь нам це робити,
краще вже у соцмережах спілкуватись!

Телефон, кажу вам, -- штука небезпечна
(i, скоріш за все, він зараз є у вас в руках).
Так, є в ньому і плюси, то безперечно,
Але з'їдає час він не в годинах, а в роках.

Так, я також в цьому сенсі не свята
і постійно у смартфоні пропадаю.
Люди добрі, от що робити маю я,
коли від гаджета залежність сильну маю?

Більше того: пишу цей вірш з смартфону уночі,
в своєму ліжку, о другій нуль нуль рівно.
Мамо, якщо ти це читаєш, не кричи:
поділитись думками я хочу дуже сильно.

Так от, поговорити хочу я про час,
що витікає із-під наших пальців.
Він нам є й друг, і ворог водночас,
що поруч є і вдень, і ввечері, і вранці.

Його не хвилюють наші думки і плани:
він має персональні схеми дій.
А щоб не перетворити цілі на примари,
ти щось роби корисне, а не просто мрій!

Не забувай, що не з резини вироблений час:
його не можна розтягнути назавжди.
І щоб хоч якось відрізнятись від народних мас,
ти не борись зі звіром - ти звіра приручи.

(04.07.2017)