Наболіло. Поезія

Пøрøжнеча

Сидить порожня книга, болить з паперу тіло,
Гайнує лише час - не робить своє діло.
"Давай скоріше", - постійно кажуть глянцеві журнали,
Які лише те й роблять, що рахують номінали.

Лиш в книжній голові журнали ті живуть
І в мозок тої книжки налили вони ртуть.
А, може, книженція сама у всьому винна?
Вона - рабиня лінощів, вона зовcíм безсильна.

І ось вона згадала своє життя рутинне:
Звичайно, жити легко, коли ти ще дитина...
Але стрілка годинника вже який рік біжить,
А те дитя наївне все в голові сидить.

Дитину ту маленьку муштрують всі постійно,
Але ці намагання, як бачиш, безнадійні.
"Ти - надто нерозсудлива", - щоразу вона чує.
Може, тому вона і день, і ніч сумує?

Вона всіма зусиллями іншим допомагала,
"Зроби оте, зроби оце!" - від неї вимагали.
І поки та дитинка вірно служила всім,
Кожен листок книженції все більше порожнів...

...аж ось одного ранку знайшла книжечка сили
Повикидати з себе всі дурощі дитини.
Але... Що з того вийшло? Вона стала нічим,
Пофігістичним чмом, ноунеймом без душі.

Вона раптом начхала на справи всі минулі,
Тримає в руках зброю та песимізму кулі.
Книженція не бачить сенсу свого буття:
Спустила вже курок - немає вороття.

Спочатку - дитя тихе, потім - бляшанка з "Коли":
Вона не знала нормального життя ніколи.
І хоч книженція була лиш лялькою у грі,
Але руками власними трималася на дні.

23.09.2017