Породжені ненавистю/18+

Розділ 18

Кейт.

Я знала, що він прийде.
Я знала, що він стримає свою обіцянку. Я тільки думала над тим, куди ж мені сховатись.
Чомусь я не втекла до Реніль. Або ж не попросилась до Юстера.
Мабуть це тому, що Реніль кудись запропастилась. Не буду брехати, я писала їй.
Декілька разів.
Вона ігнорувала. Навіть не з'являлась в мережі. Я гадаю, що це через викладача. Вона дуже захоплюється ним.
Нічого мені не каже про них. Та я знаю, що між ними щось таки є. Має бути. Це чуття сестри. Реніль мені як сестра, отже я відчуваю її майже так само, як і себе.
Не збираюсь їй дорікати щодо того, чому вона мені нічого не розказує.

Він тут.

Вікно відкрите для того, щоб я спостерігала за ним. Він знає, що я бачу його.
Моя мати поїхала разом з батьком на важливу зустріч.
Я дзвонила їй разів десять, якщо не більше.
Жодного разу вона не передзвонила мені. Я мала б звикнути до цього. Через тата вона стає точною копією його. Від цього стає нудно і болісно. Ненавиджу їх за те, що весь час забувають про єдину доньку, яка в них є.
В дитинстві такого не було. Їх поведінка стала такою з мого закінчення школи. Це той період, коли мені було найважче.

Джеймс заходить в будинок і я задихаюсь. Мені хочеться плакати. Кричати. Тікати.
Чому він повертає це все? Чому він нагадує мені про минуле?
Я сподівалась...так сподівалась, що все це залишиться в тій клятій школі. Коли ми ще були малими. Коли ми кохали.

Проходить якийсь час. Я слідкую за кожною хвилиною.
Десять хвилин.
Двадцять.
Пів години.
Коли час вже доходить до години, а я досі його не чую - підходжу до дверей.
Прислуховуюсь, нічого. Відчиняю дверцята і визираю.
Така ж темрява, але знизу чую віддалені голоси.
Підходжу до сходів, щоб глянути вниз.
Дуже тихо, мене це гнітить.
Я спускаюсь, повільно, акуратно.
Оминаю місця, де сходинки скриплять. Я їх добре завчила.
-Джеймс? -тихо запитую.
В відповідь нічого. Якого фіга відбувається?

Заходжу до кімнати, де щось світиться. Я думала, що то телевізор. Але вірила в те, що він не такий дибіл.
-Що це?
Він дивиться в мою сторону, з яскравого екрану я можу розглянути його обличчя. Нарешті він не одягає ці страшні маски.
Синяк на щоці. Це в нього завжди щось оббите? Хуліган всратий.
-Сідай до мене. -він замовкає, оглядає мене з голови до ніг. Я прикриваюсь руками, бо на мені дуже прозорий топ і шорти. -Якщо хочеш звісно.
-Справді? Це мій дім.
-То сідай поруч.
Я істерично сміюсь і чухаю щоку.
Потім від відвертається від мене і включає далі якийсь фільм.
На моєму! Телевізорі.
Я чекаю ще чогось, але він навіть не думає вимикати телевізор.
Пульт знаходиться в його руках, тож я не зможу відібрати його.
Але під телевізором є маленька кнопочка, за яку я без проблем його вимкну.
Тож я підходжу і натискаю на неї.
Він навіть бровою не веде.
Темрява.