Цвітіння вишні на зимовому мечі

37. Зіниця кривавого місяця

Хоча була ніч, Мо Джаоцай був схожий на спритну гончу (це порода мисливських собак) й легко біг по нерівній гірській дорозі. Ймовірно, він боявся, що загубить Жуфея, тому всю дорогу тримався за куточок його одягу й постійно шепотів йому вказівки.

«Ґондзи, ця сторона трави глибока, ти маєш бути обережнішим!» Мо Джаоцай задихався.

Тіло Лінь Жуфея вже було слабке. Коли він біг з Мо Джаоцаєм, той також трохи задихався. Кроки Мо Джаоцая трохи сповільнилися, і він лише промовив задиханим голосом:

«Вони, здається, не слідкують за нами»

«Так, здається, ні»

Мо Джаоцай озирнувся йому за спину. Ще раз перевірив, чи не бачить цих жахливих очних яблук і, нарешті, зітхнув із полегшенням. Він пробурмотів:

«Що це за речі, я думав, що мені сниться кошмар...»

Лінь Жуфей запитав: «Де ми зараз?»

Мо Джаоцай озирнувся. Їх оточував густий ліс, і в цей час світло було тьмяне, тому він не впізнав дороги під своїми ногами. Він не міг не сказати з гіркою усмішкою:

«Я не знаю. Здається, ми заблукали»

Лінь Жуфей мав серйозний вигляд. Він дістав паперового птаха зі свого кільця і відправив.

Через деякий час птах повернувся з повідомленням від Фу Хва. Та сказала, що Лінь Жуфей не має хвилюватися. Вони вбили більшість і мали намір усунути також решту. Вона попросила Лінь Жуфея залишатися на місці та що вони прийдуть шукати його, коли закінчать справу з очними яблуками.

Лінь Жуфей полегшено зітхнув, коли побачив, що з його покоївками все гаразд. Однак Мо Джаоцай, який стояв поруч із ним, занервував і сказав:

«Лінь ґондзи, Лінь ґондзи, йди сюди швидше. Присядь у траву, нічого не кажи…»

Перш ніж Лінь Жуфей встиг зреагувати, його притиснули плечима до трави. Коли йому було цікаво, що відбувається, він почув шурхіт кроків неподалік.

Лінь Жуфей прослідкував і побачив групу людей, які йшли в цьому напрямку. Ці люди носили великі мечі, і прості короткі сорочки, а їхнє тіло пахло кров’ю. Як на них не дивись, не схожі вони були на хороших людей.

У лідера групи було люте обличчя. Навіть крізь тьмяне місячне світло на його щоці можна було побачити великий шрам, який надавав йому огидного вигляду. Він вів за собою близько з десятка людей, і всі вони озиралися, наче щось шукали.