Культ тіла. 48

перебіг / брехня

«Чому ти не будеш обідати?»

«Я не встигну забігти додому,» - усміхнено відповіла я, хоч раніше я їла в школі.

Стільки брехні. Стільки зайвих слів. Видумок. Стільки фальшивих усмішок. Стільки несправжнього щастя.

Це так жахливо, що моя мама радіє, коли я кажу, що щось їла, коли я вечеряю разом із сім'єю. Мені боляче дивитись, коли вона усміхається на моє вигадане на ходу «яблуко, вівсянку і хліб». Вона хвилюється? А я насправді пропустила не обід, не сніданок, а весь день.

«Я чую, як ти щось жуєш. Смачного,» - говорить мені голос із телефону.

Ми розмовляємо про все на світі, а потім я кажу:

«Давай я передзвоню тобі через п'ятнадцять хвилин?»

Я йду за звичкою після їди до унітазу, і мій співрозмовник/моя співрозмовниця знає про це. Він/вона лише погоджується дивним тоном і кладе слухавку. Як добре, що не треба нічого пояснювати. Було б так зі всіма.

Ми з татом час від часу знову лишаємось самі. Я знаю, що він задає менше питань. Але останнього разу було не так. Він казав, щоб я поїла. Ледь не сварив мене. Я загріла собі малесенький шматок дієтичного м'яса і демонстративно з'їла його при ньому. Він цього не помітив! Потім він сказав, чи хочу я їсти. Я здивовано відповіла, що вже поїла (хоч цього разу це була не брехня). «Хіба?! Я не бачив. Ну добре тоді». Це був жарт? Навіщо я тоді взагалі це робила?

Не тільки рідні турбуються про мене. І деколи мені треба запевняти друзів, що я все контролюю.

«Ні, все буде добре. Це тільки 20 днів. Потім я буду знову нормально харчуватися,» - дивлячись в очі, обманюю я. І це діє. Але я не знаю, що гірше, коли мені вірять чи ні.