Культ тіла. 48

перебіг / любов до їжі

На годиннику світиться «2:00». В моїй голові йде холодна війна за мій організм. Іти в ванну чи ні? Можливо, якби я жила сама, я б зробила це вже давно.

Я не можу бути з такою кількістю їжі всередині. Я наїлася так, що навіть просто лежати боляче. Але... я обіцяла, що більше не буду. Але... завтра до школи. Але... це так шкідливо. Але... як я буду виглядати? Але... батьки можуть почути. Але... якраз можуть не почути.

Роздвоєння. Що я повинна зробити? Вони заснули більше години тому. Мабуть не почують. Але хіба розходиться тільки в цьому? І якщо я зараз поверну ту їжу, яку з'їла, чи не з'їм я завтра ще більше?

«Як настрій?»

«Живу сьогодні з вірою в завтрашній день,» - відповідаю я. Маючи на увазі, що хочу знову перестати (принаймні хоч трохи внормалізувати прийоми їжі).

Але чи справді я вірю собі? Чи взагалі спроможна хоч на краплю контролю? Не знаю.

Кожного ранку я прокидаюсь з думкою, що сьогодні все буде добре. Я роблю собі салатик на сніданок. Вобід також або все добре, або взагалі ідеально (коли я не їм нічого). А ввечері починається моє особисте пекло... Зараз я навіть не згадаю, що я з'їла за останні 3-4 години. Все настільки катастрофічно, що мама сказала: «Може краще не їсти?» - коли я проходила повз (вкотре) із пирогом в руці. Востаннє вона мені казала це три чи чотири місяці тому.

«Я так люблю солодощі,» - відкусуючи шматок батончика, констатую я.

«Любиш солодощі, овочі, фрукти, все солене, сир, фаст-фуд, пасту, м'ясо, піцу, лазанью...» - мама захотіла мене підколоти. Було образливо.

Я знову почала перетворюватись в дівчинку, яка постійно їсть, яка любить їсти.

2:40

Я це зробила. Знову не повністю. Моє життя більше не нагадує життя. Я більше не хочу цього всього. Болить все. Немає сил. Хочу... зникнути.