Культ тіла. 48

ремісія / відчуття

Літо. Італія. Рим.

«Тоді панували такі розпуста і безлад. Знаєте, що робили найбагатші? Вони їли. Постійно. Коли шлунок був переповнений, вони лоскотали пір'їною горло, перепрошую, блювали і їли далі...» - розповідала мама, коли ми стояли біля Колізею і руїн старого міста.

Я слухала, і мимоволі в моїй голові виникала думка: «Майже як я».

Неважливо, скільки часу пройде відтоді, як я востаннє поверну свій обід, відтоді як екстремально схудну, я байдуже буду хвилюватись про все це. Я буду міряти сантиметровою стрічкою талію і сідниці, намагатись влізти в старі джинси. Я буду розглядати себе в дзеркалі. Так, я звикну до того, що я маю саме такий вигляд. Але все одно буду помічати навіть найменший недолік. Я змирюся з тим, що певний одяг мені пасує, а інший - ні. Я буду розуміти, що не можуть бути всі такими, як Тейлор Хілл та Алеся Каф. Але повністю мою голову вилікувати не вдасться. Я не буду собі подобатись. Я вже пробувала.

Насправді, коли настає покращення, хвилювання зменшуються. Відчуття трохи притуплюються. Я можу їсти без почуття провини. Я можу їсти стільки, скільки хочу, а не забагато. Я можу їсти те, що хочу, а не все, що знайдеться. Я можу їсти.

Але, звичайно, я задумуюсь про те, що треба харчуватись правильно, займатись спортом. Звісно не через здоров'я, а щоб моя фігура не страждала.

Навіть в час покращення, я не можу покинути думки про їжу. Ну вони хоча б не займають весь ефір в моїй голові. І на тому вдячна.