Культ тіла. 48

перебіг / одиниця

Бажання бути самою. Їсти наодинці з собою. Ховатися від усіх сидячи за останньою партою. Не підпускати до себе, щоб не отримати нового тягаря.

Я вибрала людей, яким можу довіритись. Все. Більше місць немає. І я готова розділити з ними свою останню парту. Готова їсти поруч з ними. Готова говорити правду, а не ті дрібниці, які мене просять обговорювати інші. Але їх я знайшла сама. То хіба вони рахуються? (Навіть якщо я піду на край світу для них).

Неважливо, скільки людей буде знати, я все одно буду в цьому сама. Сама намагатимусь встати з ліжка, коли не їстиму, сама насилу запихатиму в себе шматки їжі, сама стоятиму навколішки перед унітазом, сама страждатиму від безсоння, сама каратиму себе за їжу, сама плакатиму, сама... сама... сама... До цієї частини свого життя я не підпускаю нікого. Можу провести екскурсію, дати поритись трохи в моїх словах, але хоч трохи контролювати процес іншим я не дозволяю. Хтось намагався.

«Зроби те, те і те...»

«Ультиматум: або я, або...»

«Не роби цього»

Я чемно киваю голівкою і тихо не слухаюсь.

Є дві мене. Одна - все, що пов'язане з їжею, інша - решта мого життя. Складно пояснити, як вони співіснують. Домінує, звичайно, перша. Вона не дає нормально існувати іншій. І не підпускає до себе нікого. Вона — це всі ті сльози, вся ненависть до себе, всі комплекси, усі критичні стани, все самоцькування. І вона заставляє мене бути одною.

Хоча... може це не я винна, що проходжу все самостійно? Всім ж байдуже. І я їх не звинувачую. В усіх свої проблеми. Їхні важливіші, ніж моє ниття. Правда ж? (Кого я запитую, якщо тут пусто?)