Культ тіла. 48

фотографії

Шість тисяч фото в моєму телефоні. Для чого? Щоб зараз переглядати їх і злитись?

Є погані. Є хороші. Але всі вони кращі, ніж я зараз. Роздивляюся свої ноги, талію, руки. Особливо знімки за останні півроку-рік. Усмішки. Щастя. Краса. Тут в мене виразні ключиці, а там видно ребра, ось-тут - гарний вигин, а там - чарівне стегно. Захоплююсь собою старою. Не можу дивитись на себе теперішню.

Ненависть. Ненависть. Ненависть. Я б відрізала всі свої зайві кілограми, зашила б собі рот, щоб більше ніколи не покласти й шматочка до рота, прив'язала б себе до бігової доріжки.

Прокручую стрічку. Дивлюся на своє усміхнене обличчя. «О, тоді я худнула», - малькає в голові. Оглядаю краєвиди позаду себе. «А тоді в мене була «ремісія» після об'їдання». Дивлюся на себе на подіумі. Згадую, як друг тоді написав, яка я струнка і гарна. «Тоді я теж худнула». За останній рік я чотири рази поверталася до екстремального схуднення. Коли моє життя перестало бути життям, а стало вічним замкненим колом рецидиву і ремісії (говорю ніби про справжню хворобу)?

Я розумію, що в моїй голові щось не так, коли дивлюся на свою дитячу фотографію. Я ніколи не була надто кругленька (принаймні я так завжди думала). Я помічаю щоки і надто масивні ручки на фото, де мені два роки. Два роки. Дворічна я собі не подобаюсь. Що за біс сидить в моїх думках?!