Культ тіла. 48

початок / anacomunity

Ніхто ж не думає, що ми вирішуємо не їсти чи вертати їжу просто так, бо це раптом виникає в нашій голові?

Маленький недолік 21-го століття - надто багато інформації, надто багато доступу до неї. Весь світ кричить про розлади харчової поведінки. Я постійно стикаюся з ними (навіть, коли не шукаю зустрічі).

Фільми, серіали, книги. Режисери і письменники вважають своїм святим обов'язком просвітити людство, якими жахливими є насправді харчові розлади. «Годі мовчати!» - кричать вони в інтерв'ю. Їхні крики призвели до того, що дванадцятирічна я дізналася про булімію. А потім ще раз в чотирнадцять з улюбленого тоді серіалу. І вирішила спробувати. А ще востаннє моє «схуднення» почалось після перегляду «До кісток» з прекрасною Лілі Колінз. Я розумію, що про проблеми треба говорити (я й сама тут не на жарт розспівалась). Я знаю, що це все робиться для того, щоб люди більше розуміли причини, бачили прояви ще на початках і запобігали хворобам. Але це працює більше, як пропаганда, а не навпаки як задумувалось.

Коли я була влітку в Італії, я прочитала книгу «Тірамісу з полуницею». Одна з сюжетних ліній була розповіддю про розвиток і перебіг анорексії в найкращої подруги головної героїні. Здогадаймося, що було далі... Я надихнулася цим. Тоді я ще була при здоровому глузді й розуміла, що ми багато ходили пішки, плавали, тому мені була потрібна нормальна кількість їжі. Потім я поїхала в Ригу. Там я теж відчувала фізичну потребу харчуватись правильно. І можливо все було б добре, але дорогою додому я прочитала ще одну книгу. «Ми були брехунами» взагалі не має ніякого стосунку до нервової анорексії, але головна героїня страждала від головних болів і під час нападів не могла їсти. Вона днями лежала в темній кімнаті, мучилась і голодувала. Як наслідок... дуже схудла. Я повернулася додому і почала.

Людям, які вже страждають від харчових розладів або мають схильність до них, мистецтво не допомагає. Воно навпаки штовхає на нові й нові спроби, слугує мотивацією, заважає відновленню. І що робити?

Спілкування. Чому всі говорять про вплив поганої компанії? Бо це правда. В більшості випадків дуже велику роль відіграє оточення.

Усі вже давно висловили свою думку щодо таких спільнот, як: «Типова анорексичка», «40 кілограм», «Худа стерва» і тд. Здебільшого там сидять жирні (перепрошую мою грубість (гра слів)) дівчатка. Вони надсилають туди свої фотографії (точніше своїх складок на животі та товстих ніг) і запитують, чи треба їм худнути. Зате саме там можна знайти всі ті маразматичні низькокалорійні дієти.

Ще є бесіди. Там відбувається щось жахливе. Влітку я була в одній. Дівчата днями нічого не їли, запитували одна одну, як можна непомітно випльовувати їжу за столом, сідали разом на питтєву дієту (можна тільки пити щось таке, як чай, кава, бульйони, молочні продукти) і тримались тижнями. Тоді я була в тій бесіді ангелом-охоронцем: непомітно вмовляла їх їсти більше, говорила всім, що вони прекрасні з додатком: «Куди тобі худнути?» Мене ніхто не чув. Я б теж не слухала, якби мені хтось таке сказав.

Тамблер. Мій коханий друг. Всі ті спільноти, бесіди - це квіточки порівняно з ним. Вічно голодуючі люди, suicide girls, депресія, численні порізи на руках, бедрах, животах - ось що таке тамблер. Там сидять дівчата і хлопці, які не злазять з дієт роками, які намагаються боротися, а потім повертаються назад, які п'ють алкоголь, курять замість прийомів їжі, приймають проносні та антидепресанти, ріжуть себе в якості покарання, в якості задоволення, в якості лікування від болю. Мене туди затягнуло цієї зими. І насправді це водночас найкраще й найгірше, що є на світі. З одного боку, ти потрапляєш під вплив цього коловороту ментальних проблем, але з іншого, коли вже потрапив, тебе підтримують, намагаються втішити, допомогти знайти сенс жити (якщо в когось є суїцидальні думки). І кожен вважає своїм обов'язком час від часу написати в своєму аккаунті щось на кшталт: «Якщо в тебе немає харчових розладів, не намагайся слідувати мені, ти можеш схуднути здоровим шляхом. Забирайся з тамблеру геть».

Моя молодша сестра недавно зареєструвалася в тамблері. Поки що надіюсь на те, що вона занадто мала (я теж в 10 років з жахом думала про анорексію), потім буду надіятись на мовний бар'єр (дякувати Богові, основна маса користувачів тамблеру англомовна), а тоді надіятимусь, що вона розумніша, ніж я.

P.S.: Alessia Cara має пісню "Scars to your beautiful". Вона про дівчат, які морять себе голодом заради гарної фігури. Два місяці тому, слухаючи її, я плакала... Тепер мені соромно її вмикати, бо я вважаю, що не заслуговую її.