Культ тіла. 48

перебіг / прихованість

Моя мама зайшла у ванну, коли я блювала. Вона відчинила двері ззовні (копійкою). За сьогоднішній день я зробила це два рази. І вона знала про перший.

Я не їла майже чотири доби. Почувала себе просто жахливо - ледве вилізла з машини, щоб зустріти маму, яка якраз приїхала з відрядження. Мерзла, наче надворі було -20, а не -6. Боліла голова, думки втікали кудись в інший світ. Я відчувала фізичну потребу поїсти. Тільки-от є проблема... не можна просто взяти і почати їсти, бо шлунок відвик від своєї роботи. Я знала, що потрібно нормально вийти. Але мені так захотілося печива.

Не скажу, що я дуже переїлася. Ні, з'їла більш-менш нормальну порцію та трохи солодкого. Але давайте ще раз нагадаємо собі, скільки часу я не їла. Мені стало погано. Природньо. Звичайно, я трохи допомогла собі, щоб не мучитись від болю та нудоти. Але це було не нападом булімії. Я сказала мамі, бо, все таки, блювота супроводжується якимись звуками.

Потім деякий час взагалі не їла, а тоді батьки пішли в ванну. Ні, я знову не переїлася, просто ковтала все те, що хотіла ці кілька днів.

Почуття провини. О, воно «неймовірне». На цей раз я викликала рвоту повністю самостійно.

Мама постукала в двері. Я попросила секунду. Встигла тільки трохи витерти руку і підійнятися з колін. Я стояла перед нею, як якась мала дитина, яку застукали на чомусь поганому. Сказала, що знову блювала. Вона подумала, що це через те, що в мене якийсь розлад шлунку. Розлад, але не шлунку.

В мене дуже розуміюча мама. Я хотіла, хочу їй розповісти. Бо я розумію, що мені потрібна допомога, але я не можу... Не можу сказати, не можу більше мовчати. Не можу їсти, не можу не їсти.

Мені соромно. Соромно розповідати про це комусь, бо виходить щось таке:

«Ти? Не може бути. Ти ж така...»

«Дякую»

Навіть тут я не можу без тривоги писати про те, що я переїлася, про те, що вернула обід, хоч це «безпечне місце». Бо ти це читаєш. І мені соромно насамперед перед тобою. Тому...

...завтра я знову не буду їсти.