Мафіозі та його Ангел 2

Розділ 33

Мої суглоби хруснули, коли мій кулак торкнувся його обличчя. У тихій кімнаті звук був приголомшливий. Я нічого не відчував, а бідний виродок, що отримав мій розлючений кулак, хникав від болю.

Коли я відсунувся і сів на стілець, він глянув на мене опухлими очима. Його потріскані губи рясно кровоточили, а щоки почервоніли і сочилися кров'ю з кількох порізів. Вони були не глибокими, але їх було достатньо, щоб завдати йому сліпучого болю.

Його рот відкрився, але звуки, що виходили з його губ, були надто тихі, щоб їх можна було почути.

− Якщо ти збираєшся вбити мене, просто зроби це. Я не знаю де він.

Минуло дві години з того часу, як його прив'язали до стільця. Один із людей Альберто. Але він нічого не знав про місцезнаходження Альберто.

Минув тиждень з того часу, як забрали Айлу. Не мало значення те, що я вже вбив вісім чоловік Альберто. Мучив їх, поки вони не благали про смерть. Ніхто не знав де він.

Простягнувши руку вперед, я схопив вказівний палець його правої руки. Я дивився йому у вічі, коли згинав палець назад. Його тіло тремтіло, коли він намагався уникнути мого жорстокого поводження. Але йти йому не було куди.

Він був у моїй владі.

Я почув шум; його палець тріснув, його кістка зламалася. Я відпустив зламаний палець, коли він заплакав. Його крики все ще лунали по кімнаті, коли я схопив ще два пальці, згинаючи їх під неможливим кутом, поки не почув ще один тріск. Або кілька, я сказав би.

На цей раз кістки пробили шкіру. Вони стирчали, глузуючи з нього.

− Де він? − сказав я крізь стиснуті зуби.

− Я не... не... знаю... ой... – ридав він, дивлячись на свої знівечені пальці.

Віктор обхопив чоловіка рукою за волосся і відкинув його голову назад, болісно впираючи шиєю у спинку стільця. Мокра тканина грюкнула його по обличчю, перш ніж він встиг заперечити.

Віктор прикрив обличчя ублюдка тканиною, важкою та мокрою від крижаної води. Він пирхав і боровся, а Віктор тиснув сильніше, зупиняючи його кровообіг.

Потім тканина зникла. Він важко дихав, але ледве міг дихати через опухлий ніс.

− Я запитаю востаннє. Де Альберто? − гаркнув я, відсуваючи стілець і підводячись.