Великі плани ІІ. Хлопак

1.1. Ти купив йому випити?

— Добре, — відзначила мама й охайно склала папери в колишньому порядку.

— Добре, — повторив Габріель та зрештою підняв на неї погляд. Він почав промотувати думки, підбираючи, що сказати далі. І згадав. — Костов шось казав за Італію.

Мама зняла окуляри, які Габріель відразу поклав у футляр, і потерла перенісся. Габріель розумів, що вона просто тягне час перед тим, як розповісти щось дуже важливе та, можливо, неприємне для нього.

Він знав: його прогнози щодо батьків були небезпідставними — інакше їх би не було. Він знав, що хвороба мами смертельна, але не очікував, що вона підкосить її так скоро. Сидячи біля ліжка матері, спостерігаючи, як вона в окулярах перебирає принесені ним з офісу папери, Габріель почувався доволі неоднозначно. Так, він не помилився у своїх прогнозах, але втрачати рідну людину зовсім не хотілось.

Коли померла мама Стаса, Габріель не вірив в його відчай та смуту, та тепер, коли щось подібне зарання стало поперек його власного горла, він хотів лише прикинутись, що це всього-на-всього страшний сон, та не переживати нічого подібного. Зминаючи штани на своїх колінах, він ставав віруючим і просив світ зачекати. Невідомо чого, але зачекати.

— Ми знайшли твій європейський проєкт, той, що чотирнадцятого року, — вона зітхнула, мов погодила сама з собою наступні слова, — і вирішили спробувати. Минуло майже три роки, а ситуація на сході лиш погіршується. Вибач, я упереджено ставилась тоді до твоїх зусиль й не сприйняла його серйозно. Ми вирішили спробувати у Флоренції. Якщо хочемо залишитися на ринку, потрібно вживати заходів, так? І вам молодим там буде краще.

— Я не знаю італійської, — з невеселим смішком нагадав Габріель.

— В будь-якому разі, ти знайдеш вихід, — вона повернула долоню тильною стороною вниз, і Габріель узяв її за руку. — Невпевнена, скільки мені лишилось, але ти вже не сам по собі й маєш берегти свою дівчинку.

— Я не певен, шо...

— Господи, хоч раз просто погодься зі мною.

— Гаразд, я зроблю все, шо мені під силу, — запевнив її Габріель.

— Дякую, — вона потерла його долоню великим пальцем. — Костов зараз займається нерухомістю, він показував мені будинок, не такий великий і бундючний, як любили твої бабуся з дідусем, та мені сподобався, — зі слабкою посмішкою додала мама останні слова.