Великі плани ІІ. Хлопак

9.2. Шкарпетки

— Ти ж не любиш карбонару? — невпевнено спитав він. Бо забутий одноночка пішов, як і фотограф, хоч Габріель нічого від них і не домігся.

— Ну так, а шо? — здивовано повторила запитання Аніка. — На диво, предки її теж не люблять, у нас це, мабуть, сімейне.

— Так, а ти щойно... — Габріель зависнув. На добрих секунд десять зависнув. Ніхто не любить карбонару. Чомусь йому не хотілось лізти за уточненням цього кодового слова. — А-а-а, — протягнув Габріель, наче все зрозумів, але нічогісінько він не зрозумів.

— А, — дуже осмислено сказала Аніка, — фоток вже немає, і кількість всяких ідіотів у світі скоро помаліє на два, — вона знову дістала смартфон, на якому відразу ж змахнула кілька повідомлень. — Мирного неба нам.

Аніка скривилася так, ніби внюхала труп бомжа, й, сівши на найближчий стілець, лягла спиною на той, що стояв поруч. Габріель перестав дихати, грудна клітка всередині завібрувала, що віддалося по всьому тілу легким тремтінням.

— До чого тут небо?

— Згадала, шо воно блакитне, — промимрила Аніка, дивлячись в екран смартфона над собою, проте за кілька секунд її пальці завмерли, й вона перевела погляд на Габріеля. — Ну, думай, небо блакитне, прямо як твоя орієнтація.

— Ти мене лякаєш, — Габріель сів на стілець поруч із нею.

— Та мені самій від себе страшно, — зі смішком злого мультяшного героя вона знову почала клацати щось у смартфоні. — Батьки будуть за півгодини, отже, вспіваємо бахнути для відважності, ми ж такі старі й досі без дітей.

***

Приходити в п'ятницю після зустрічі з друзями до порожнього будинку було незвично. Так само незвично, як і не затикати одного рота, що не міг закритися сам. Ще більш незвичним було обіймати ковдру. Габріель навіть намагався згадати назву довгої подушки, про яку одного разу говорив Олег, але слово здавалося надто довгим і неможливим для того, щоб його запам'ятати.

Раніше Габріелю вже доводилося — зараз це сприймалося саме так — проводити вихідні одному, проте тоді не було особливих обставин; тоді він знав, що Олег прийде знову. Саме зараз він зміг відчути, як сильно прив'язався до хлопчака і як багато часу вони проводили разом. Вихідні видалися справжнім катуванням. Хоч Габріель і міг, як нормальні люди, провести їх у компанії друзів — та хоча б одного друга, — але вважав за краще таки залишитися на самоті.