Великі плани ІІ. Хлопак

1.2. Він хоч повнолітній?

Стас був тупим. Іноді просто нестерпно тупим, особливо, наступної п'ятниці, коли відправив Габріелю знімок худющого оголеного тіла в своїх руках з підписом: Він такий гладенький і ніжний, тобі б сподобалось. Габріель не міг зрозуміти, що йому тут могло сподобатись: покритий шкірою скелет чи вірогідність того, що це тіло належало безперечно недорослій людині? Якщо до першого пункту Габріелю не було жодної справи, то другий дуже сильно його насторожував. Якщо Стасу досі не вистачило проблем із законом, він міг запросто їх отримати. Більше він нічого не писав. Навіть не відповідав на повідомлення з погрозами та дзвінки Габріеля.

Не те щоб Габріель нервував — він переживав як чорт. Заснути не зміг, скільки не вертівся, та близько третьої години ночі здався, взяв смартфон і засів на софі в кабінеті. Він не хотів думати про те, що не міг змінити, тому вирішив відволіктись на книгу, яку Аніка вмовляла його прочитати ще з часів третього курсу. Так, японські повії та наркомани в післявоєнній Америці хоч якось перебивали думки про зв'язаного і заштовханого до багажника Москвича вовцюру.

О дев'ятій ранку Габріель здригнувся від вібрації смартфона в руці і майже відразу зловив біль, що миттю пробіг по всьому його тілу. Можливо, через те, що він лежав на животі з перевішеними через бильця софи ногами і руками, одна з яких все-таки примудрилася за час сну не випустити смартфон.

Телефонував Стас. Придурок, який знав, що у вихідні раніше одинадцятої Габріеля краще не турбувати, якщо тільки вони не спали в одному ліжку. Абияк вивернувшись у більш природнє для тіла положення, Габріель прийняв дзвінок.

— Шо ж ти, курва, вночі не прийшов? — пробурчав він.

— Раночку, відчиняй вже, — абсолютно весело відізвався Стас.

— Сам відчиняй, — Габріель таки піднявся в сидяче положення та, вперши руку в бік, трішки потягнувся.

— Я не брав нічого цінного на випадок, якшо мене пограбують, так шо виходь давай.

— Ну ти й погань, — промимрив Габріель та, відключивши дзвінок, постарався зорієнтуватися у просторі. Якимось дивом він дістався вночі до кабінету, а це означало мінус два кроки шляху.

Відчинивши вхідні двері, Габріель відразу відштовхнув Стаса, що спробував увійти.

— Шо треба сказати? — гаркнув Габріель і трохи відійшов з дверей, але не так, щоб можна було пройти. Стас підтягнув штани від колін, опустився ними на землю перед Габріелем й потупив погляд у його домашні капці.