Великі плани ІІ. Хлопак

1.4. Валюту приймаєш?

Відвівши погляд, Олег знизав плечима. Тепер він не виглядав таким рішучим, яким здався до цієї миті. Вони, мабуть, цілу хвилину просиділи мовчки, бо Олег більше не наважувався говорити, а Габріель взагалі не знав, як правильно розмовляти з проблемними підлітками. З одного боку, хотілось дати хлопаку підсрачника й послати подалі від свого дому, та з іншого... іншого не було, Габріель просто сподівався знайти спосіб зробити це з меншою ймовірністю ще якихось небажаних наслідків.

— Мені шістнадцять, — невпевнено подав голос Олег й повільно повернув погляд на Габріеля. — Шістнадцять, — трохи голосніше повторив він. — Залишилося два класи пережити, але предки вже відмовляються фінансово тягнути мене. Якшо влаштуюсь якимось обслуговуючим персоналом, то не буде ні грошей, ні часу на навчання, розумієте? Не знаю, як було у ваш час, але до цього ше й класуха мені пояснила, шо без передплати медаль я не отримаю. Не хочу все життя, як предки, пахати за копійки, розумієте?

Габріель не часто мав нагоду поспілкуватись з людьми, у яких в заначці не лежало кілька десятків тисяч євро, тож не міг визначитись, чи варто було вірити в жалісну історію Олега. Натомість він вирішив звернути увагу на інше.

— Отже, ти відмінник?

— І хотів би ним залишатись ше хоча б на наступні два роки, — знизав плечима Олег.

Можливо, Габріель і міг би зрозуміти його, якби другою людиною в цих взаємовигідних відносинах не виступав Стас. З ним це уявити було складно, бо вигода від нього була тільки коли він був десь далеко, бажано, в м'якому ізоляторі психлікарні. Олег не був схожий на типового пересічного хлопця — можливо, через свій вік, — й Габріелю хотілось вірити в його чисті наміри.

— Я думав, мене везуть у Сосновий бір могилу рити, — з невеселим смішком повідомив Олег.

— Тобі краще знайти іншого клієнта.

— Якшо Ви про себе, то я згодний.

— Взагалі іншого, — відрізав Габріель та встав зі стільця. — Куди тебе підвезти?

— На Поштову, будь ласка.

— Ти там живеш? — недовірливо запитав Габріель, хоч і підозрював, що відповідь буде не такою, яку він хотів почути. Піднявши погляд до стелі, Олег лише невизначено похитав головою. — Мені запитати адресу в Стаса?