Metal.Monochrome

Розділ 1 «Сурма». Частина 2

Дівчина в червоному костюмі стрімголов мчала по дахах будинків, не помічаючи нічого на своєму шляху. У правій руці вона міцно стискала йо-йо, яке, крім усього іншого, слугувало ще й передавачем, що сполучає героїню з напарником. Вже хвилин п'ять минуло з того моменту, як Кіт зателефонував і попросив допомоги, але дівчина так і не змогла випустити комунікатора з рук. Її пальці були міцно зафіксовані на приладі, але не тому що їй так хотілося, просто вони не могли розжатися від страху.

«Ледібаг, прошу допоможи! Я не знаю, що мені робити — тут три акуми і я не впораюся. Трансформація вже закінчується, я використав Катаклізм, та й до того ж, мене, начебто, поранили. Будь ласка, поспіши...» — це все, що встиг сказати Кіт перед тим, як зв'язок обірвався, і це саме ті слова, які ніби на повторі крутилися у брюнетки в голові.

— Хоч би ти не постраждав, — дівчина бігла, як у маренні. Вона знала дорогу, тому що встигла відстежити місце знаходження друга, але ноги зрадливо підкошувалися С просто німіли, роблячи її рухи дерев'яними. — Прошу, нехай все обійдеться!

Марінетт вперше в житті була така налякана. Її буквально трусило. Вона ніколи не думала, що так боятиметься за когось, а тим більше за зовсім не слабкого Кота, який самостійно міг надерти п'яту точку будь-якому кривднику. Так було завжди, але не зараз — героїню просто пробивало від однієї думки про те, що її друг програє, а про наслідки такої поразки вона взагалі думати не хотіла. 

Ледібаг бігла з усієї сили так, як ніколи раніше. Її думки були спрямовані лише на одну мету — встигнути. Але, на відміну від тіла, мозок несамовито протестував, вона хотіла добігти, встигнути, допомогти... врятувати, але в той же час їй було страшно від однієї думки: «Раптом не добіжу, не допоможу, не врятую або просто спізнюся, що тоді?!». Марінетт боялася цього найбільше, тому з кожним подоланим метром, її пробирало дрібне тремтіння. Чи то від того, що ось воно — вона вже майже на місці, майже там — з ним, чи через страх від розуміння, що вона можливо вже запізнилася і його вже там немає і рятувати нема кого. Бажання допомогти і небажання побачити наслідки поразки, як партнера, так і її власного - адже вони команда і повинні завжди прикривати один одного, розривали дівчину на частини, хоч це і не заважало їй бігти, не зменшуючи швидкості.

Будинок за будинком, вулиця за вулицею, квартал за кварталом, Марі мчала сонним Парижем. І ось нарешті місце призначення з'явилось в її полі зору. Це був будинок старого заводу, даним-давно покинутий. Спорудження знаходилося далеко від центру міста, тому і шлях до нього був довгим. Колись працююча фабрика зараз стала місцем збору підлітків, які прагнули екстриму, натхнення чи усамітнення. Про це красномовно натякали саморобний скейт-парк та безліч графіті, що прикрашали застарілі стіни. Але на відміну від денного часу доби, коли тут навіть яблуку ніде впасти і стоїть просто неймовірний гул, зараз тут була гробова тиша і жодної живої душі в полі видимості Ледібаг, яка увійшла до одного з приміщень. Було так тихо, що можна було спокійно почути стукіт власного серця — саме цей звук і розривав мовчання.