Metal.Monochrome

Розділ 10 «Залізо». Частина 2

Пару хвилин тому

Хлопець не промовив жодного слова з того моменту, як вистрибнув з вікна свого будинку і вирушив на нічну прогулянку. Нехай з далеку й могло здатися, що говорити йому в принципі не було з ким, але це було не так. Співрозмовник у Кота був, нехай і чув його тільки він сам, нехай не бачив навіть він. Але й той був мало балакучий, особливо останнім часом, хоча зараз швидше за все давалася взнаки чергова втрата сну через солідарність до друга. Плагг мовчав, як і Адріан, та й про що з ним говорити? Про що питати? Хоча все ж таки одне питання було — куди вони зараз прямують. Квамі цього не знав і підозрював, що й сам хлопець не був певен у своїх бажаннях. Про це свідчило хоча б те, що вони вже вп'яте намотують коло навколо одного району, не віддаляючись від центру. Підігрівало нетерпіння ще й те, що цей маршрут займав досить великий уривок часу. Було відчуття, ніби Адріан знає, куди хоче потрапити, але водночас відчайдушно продовжує тягнути час, ніби готуючись до чогось.

Коли Супер Кіт зайшов на шосте коло, квамі все ж таки не витримав. Він знав, що ця прогулянка мала конкретну мету, і якщо це було так, то треба було вже давно прийти до неї і закінчити, зрештою, цей безглуздий біг із перешкодами через дахи, балкони та будинки. Плагг все ж ніколи особливим терпінням не відрізнявся.

— А куди ми таки біжимо? — не приховуючи роздратування, квамі подав голос у голові хлопця, від чого той навіть смикнувся — мабуть занадто поринув у свої думки. — Нізащо не повірю, що ця пробіжка не стоїть за чимось більшим. Що ти задумав, Адріане?

— Який же ти здогадливий, — чи похваливши, чи навпаки підколовши його, блондин нарешті заговорив до співрозмовника.

— Чому я чую у твоєму голосі сарказм? — обурився Плагг, знаючи, що навіть якщо це було б правдою, то Адріан явно не зі зла вирішив би підсмикнути його, але заперечити щось треба було в будь-якому разі.

Хлопець засміявся, хай не в голос, а тільки сам про себе. Назовні вирвався лише приглушений смішок. Ефект є і те добре, Плагг молодець. Він завжди знав, що і коли треба сказати, щоб хоч трохи підняти настрій другові, нехай і рідко користувався цим суто з власної шкідливості і притаманних йому лінощів до всього, до чого треба було докласти хоч якихось зусиль — такі вони коти, нічого з цим не вдієш.

— А ти як думаєш? — зволікши трохи, Кіт таки відповів, опустивши усмішку з обличчя.