Metal.Monochrome

Розділ 4 «Платина». Частина 1

Ніч. Що в собі приховує темрява нескінченної сутінкової пелени, посипаної зірками? Вона простилається від заходу до сходу, від півночі до півдня, як вишукана шовкова скатертина, що приховує небеса. Скільки темряви вона зберігає, скільки брехні приховує, скількома сумнівами повниться? Безліч людей шукають у ній заспокоєння чи притулок собі та своїх почуттів. А деякі просто зливаються з ніччю і дають власній внутрішній темряві розчинитись у сутінках міста, і тим самим виправдати свої гріхи чи банальне безсилля та слабкість.

Тиша. Оглушальна безмовність, що давить на душу, змушуючи її також тихо кричати. Кричи скільки хочеш — ніхто не почує. Усі зайняті своїми справами, турботами. Нікому немає діла до однієї самотньої душі, яку розривають сумніви та біль від власного безсилля. Хоча, можливо, вони просто не чують цього крику, що волає про допомогу, бо оглушені своїм власним?! Можливо, саме тому героїня Парижа Ледібаг не могла почути нічого і нікого, навіть того, чий голос їй так потрібен. Вона була глуха, як і всі люди, які звалили на себе занадто багато, хоч і знали, що не в змозі винести це самотужки. Зараз єдиний звук, який розривав навіть найглибші рівні тиші і віддавався тупими ударами у вухах дівчини, був стукіт її серця. Він виявляв найнеприємніше і сором'язливе почуття, але все ж таке властиве всім людям на рівні інстинктів — страх.

Брюнетка сиділа на даху будинку і невідривно дивилась в одну точку. Вона не помічала нічого навколо, крім одного-єдиного огидного слизького почуття, яке як змія повзло по її тілу і, гіпнотизуючи своїми вишуканими вигинами, все більше і більше, сильніше і міцніше стискало шию дівчини, від чого їй доводилось лише покірно заковтувати повітря, бажаючи продовжити цю муку. Невже це їй подобається? Зовсім ні, просто, якщо вона припинить це, якщо зупинить змію — розірве її міцні обійми, відкине від себе страх, все стане тільки гірше. Це почуття єдине, що утримує дівчину на плаву і стримує від необдуманих рішень, наслідки яких будуть ще болючішими. Воно пригнічує цікавість і змушує лише покірно чекати чогось, сподіваючись на краще. Та й до того ж, хто знає як поведе себе ця «змія». Можливо, слухняно уповзе, усвідомивши всю непохитність і силу волі жертви, а можливо, слідуючи тваринним інстинктам накинеться і встромить гострі зуби в шию, що вже ослабла від задушення. І тоді, від отрути нічого не врятує, навіть власна рішучість.

Через це дівчина в червоному костюмі і масці на обличчі, яку вона останнім часом зненавиділа найбільше у світі і вже вкотре зупиняла себе, щоб скинути її, нерухомо спостерігала за хлопцем, що недалеко сидів. Його погляд також не висловлював особливої визначеності і був, мабуть, ще більш наляканим, ніж її. Але на відміну від Ледібаг, Супер Кіт не виплескував все назовні, а міцно тримав у собі. І саме ці замки та ланцюги закривали його погляд, і хлопець не помічав занепокоєння напарниці. Його думки були далеко звідси, далеко від неї. Від тієї, з якою він так і не помирився, і тієї, яка зараз так страждала через це. Марінет лякала ця невизначеність, їй були незрозумілі дії Кота. Вона була впевнена, що після тієї розмови він при першій же нагоді постарається налагодити контакт з Ледібаг, але цього не сталося.