ДНІ МАРОДЕРІВ

Розділ 29. Кружка, сповнена осені

Для першої, офіційної вилазки школярів до Хогсміду, не можна було вибрати ранок кращий. Яскраве, але холодне сонце щедро заливало замок і околиці, а в повітрі так відчутно пахло прілою, солодкою осінню, що цей аромат, здавалося, можна вичавити з нього, немов кленовий сироп.

Потік учнів, до якого Ремус долучився дорогою до лісу, вилився за ворота школи й зашумів дорогою вниз.

Замучений постійними глузуваннями та вигуками в спину, Ремус завів звичку йти зі школи й на самоті гуляти околицями. Наодинці з природою він не почувався чужим чи неправильним і кожна така прогулянка була для нього, що ковток життєвих сил. Щодня після уроків він виходив із замку і здійснював звичний маршрут: до озера, погодувати кальмара рештками ланчу, потім навколо озера, кромкою лісу та у зворотний бік. І нікого, нічого, крім вологого повітря, пташиного передзвону й шуму вітру в кронах. Повертався Ремус із настанням сутінків і завжди з важким серцем дивився на віконця, що світяться, знаючи, що до наступної прогулянки доведеться витримати ще один важкий день. Найприкріше, що йому ніколи не вдавалося піти так далеко, як хотілося б. Після трагічної події з Тінкер Белл школу заполонили люди в чорних мантіях-уніформах із золотими нашивками. Вони стирчали біля класних кабінетів під час уроків, у Великому Залі, у теплицях, у підземеллях, навіть у совятні Ремус натрапив на одного з них, коли відправляв додому сову. Усі вони поглядали на учнів із підозрою, немов намагалися по очах вгадати, хто знає подробиці злочину, але в розмови ні з ким не вступали.

Ніхто не знав, як і чому малятко Тінкер опинилася в лісі тієї ночі. Знали тільки, що вона вийшла з вітальні сама, тож аврори, які чергували біля кімнат упродовж усієї ночі, ввечері складали списки тих, хто входив у вітальню, а вранці звіряли, чи не пропав ніхто з учнів. Уся ця метушня займала жахливо багато часу і так дратувала, що коли в Лондоні стався великий вибух у підземці й половина шкільної охорони повернулася в місто, усі зітхнули з полегшенням, а Ремус зміг нарешті вибратися в ліс.

Там він на неї й натрапив.

Валері йшла просто в гущавину, якраз повз нього.

Мантія мисливиці була забруднена висохлим брудом, у деяких місцях порвана і заляпана павутиною. Високі мисливські чоботи блищали болотною рідиною. У розпатланому волоссі заплуталося дрібне гіллячко і трава, а тендітні ніжні плечі відтягувала купа всіляких сумок, ременів від лука, сагайдака, ножів і найгидкіше — рюкзака, з якого на ходу, поки він спостерігав за нею, вивалилася волохата кроляча лапка. Попри всю свою екіпіровку, кілька шарів одягу і гігантські чоботи, Валері йшла беззвучно, не зачіпаючи ні сухих гілок, ні чагарників. І ні бруд, ні втома, ні відсутність косметики чи зачіски ні на йоту не робили її гіршою.