ДНІ МАРОДЕРІВ

Розділ 54. Подарунок

Дзвони в Хогвартсі ніколи не звучали однаково.

Вранці це були важкі удари, сповнені нестерпної земної туги. Напевно, так били дзвони на соборах у Середньовіччі, коли оголошували в місті спалах бубонної чуми.

Вечорами замок оголошував веселий, малиновий передзвін. Здавалося, ще трохи — і дзвін злетить із вежі до чортової матері, таким він був веселим.

А щопонеділка, та ще й перед обідом, він звучав як сигнал до початку фінальної битви за свободу всього людства. Після нього всі двері дружно відчинялися, і зголоднілі учні мчали до Великої зали як слони на водопій. Особливо старався сьомий курс, бо в цьому семестрі обіду передував здвоєний курс вивчення структури Міністерства.

А це вірна смерть.

Як і спроба професора Бінса затримати клас довше, ніж треба.

— Чорт, якби він протримав нас там ще хоча б три хвилини, я б почав жерти конспект або Сохатого, — поскаржився Сіріус, коли Мародери в галасливому потоці поспішали до сходів.

— А собаки не їдять людину, — Джеймс на ходу обхопив його за шию.

— Оленину їдять. І людину колись їли.

— Тоді вони були вовками, — поправив Ремус. Він теж ішов під важкою лапою Сохатого, але з іншого боку. Пітер зміняв слідом.

— Я завжди казав, що ми родичі, Лунатик, — побачивши попереду слізеринських дівчат, Сіріус із душею ляснув Роксану по дупі. Вона підхопилася, Сіріус послав їй повітряний чмок. Роксана показала йому середній палець.

— Треба з нею одружитися, — рішуче сказав Сіріус, коли вони їх обігнали.

Мародери загуділи.

— М'яколапа час рятувати, якщо він зібрався одружитися, — зі сміхом зауважив Джеймс, ляскаючи його по плечу. Вони заіржали, обігнали компанію млявих хаффелпафців і одними з перших втекли сходами вниз.

— Дівчата в колонії справді танцюють голими навколо багаття? — діловито запитав Сіріус, коли вони нарешті дісталися столу й накинулися на їжу.

Ремус побоюючись озирнувся, не припиняючи жувати, і знизав плечима — нібито "так" сказав.

Сіріус переглянувся з Джеймсом. Хвіст почервонів.

— Там же, напевно... пиздець як холодно, — глибоко-співчутливим тоном протягнув Джеймс. — Чорт, я б хотів поглянути.