ДНІ МАРОДЕРІВ

Розділ 9. Одне ліжко для вовкулаки

РЕМУС

Коли Ремус вийшов з дому з рюкзаком напереваги, на вулиці панувала глибока ніч.

У селі було тихо. Над ґанком їхнього невеликого будинку таємниче посміхався старовинний кований ліхтар на скобі, захований у листі клена.

Цієї ночі Ремус виглядав навіть бліднішим, ніж зазвичай. Останнє перевтілення у вовка було особливо болючим і виснажливим. Обличчя його змарніло так, ніби він пережив сильне отруєння, під очима залягли тіні, але, попри це, він перебував у піднесеному настрої. Збігши з ґанку, зупинився, вдихнув літню ніч на повні груди, потягнувся і машинально глянув на місяць. Він був усе таким самим круглим і жовтим, як наліпка, яку хтось притиснув до оксамитового неба великим пальцем, але вже не міг заподіяти йому шкоди. Ніч тридцять першого липня схилялася до ранку першого серпня, і Ремус був у безпеці на нескінченні двадцять з гаком днів. Це були його найулюбленіші хвилини — коли попереду ще стільки часу.

Він ступив на доріжку, але тут у нього за спиною пролунали кроки й двері будинку скрипнули.

— Ти взяв гроші? — запитав Лайел Люпін, виходячи слідом за сином на вулицю. Вони були дуже схожі з батьком, але у волоссі Люпіна-старшого вже нитками пролягла сивина, до того ж він накульгував на праву ногу, супився, коли доводилося на неї наступати, і намагався йти швидше й спритніше, ніж міг насправді. Попри пізній час, на ньому був мисливський костюм, вже добряче вилинялий і поношений, і пара високих чобіт. Довге світле волосся було зібране у хвіст. Схоже, цієї ночі він знову збирався на чергове полювання у селище.

— Так, узяв, — Ремус розвернувся і, йдучи спиною вперед, продемонстрував батькові маленький мішечок. — Мені вистачить. Передавай привіт богартам.

— Може, все-таки передумаєш і не будеш так ризикувати? — вдавано легким голосом запитав Лайел, — Ти ще дуже слабкий. Минуло всього лише кілька годин після обернення. Не хочеш почекати хоча б до ранку?

Терпляче посміхаючись, Ремус зупинився і повернувся до батька, поправляючи лямку рюкзака, що в'їлася в плече. Усі ці доводи він сьогодні чув щонайменше тричі. Принаймні відтоді, як його вуха знову стали людськими.

— Ну скільки можна, тату? Я не маленький. До того ж усі мої друзі вже там, — він нетерпляче вказав великим пальцем кудись за спину.